На другому березі (збірник). Богдан-Ігор Антонич

Чтение книги онлайн.

      – Соня… Моя єдина Соня… Моя єдина потіха, надія, підпора, єдина товаришка на старість… Моє єдине щастя, осолода, радість… Моя єдина поміч… Моя мрія…

      – Теретеретере, старий! Ще раз питаюся, чого вам треба?

      Тінь на стіні метнулася, наче зранений в саме серце звір.

      – Ви падлюка… Ви-и-и… Ви не знаєте, чого мені тре… Що ви з неї зробили?

      Тінь на підлозі перехилилася набік.

      – Я з неї нічого не зробив. Я з неї не хочу нічого робити. Справді не маю охоти. Я вашої доньки не знав, не знаю й не бажаю собі її пізнати. Мене ваша донька ані не гріє, ані не холодить! Хай собі! Мені до неї байдуже. Розумієте мене, старий, байдуже. Бай-ду-же. Це мої останні слова. Прощайте.

      На підлозі майнула тінь простягненої руки.

      – Більше не маю приємності з вами говорити. Прощайте.

      Тінь на стіні випрямилася на ввесь ріст.

      – Брехня…

      Нетерпеливий порух тіні на долівці.

      – Будьте здорові.

      Тінь на стіні захиталася, мов підрізаний дуб.

      – Брешеш, падлюко.

      Тінь на підлозі піднеслася з крісла.

      – Заспокійся, старий. Сідай собі. Відпічни трохи, відітхни. Захлистуєшся криком. Спокійно, спо-кій-но. Ну добре. Так, так… Розумієте мене: спо-кій-но.

      Висока тінь перенеслася із стіни на долівку, а, навпаки, низька з підлоги – на стіну. Перша підійшла до крісла, затрималася на долівці біля його ніг, причикнула й скоротилася. Друга мерехтіла неспокійно з одного краю стіни на другий.

      Голос став набряклий розпукою, благальний, покірливий, протяжний, майже м'який та ніжний.

      – Моя Соня… Моя бідна Соня…

      Раптово бризнув болем.

      – Не грайтеся із мною, наче з котом, не грайтеся із мною в піжмурки. Ви не були батьком. Ви не знаєте. Скажіть, що буде з нею, що буде тепер…

      Рухлива тінь задержалася посередині стіни. Холодний, роблений, ніяковий голос.

      – Що мені до цього?

      Тінь коло крісла ще більше похилилася вниз. Гарячий, пристрасний, розбільний, тремтливий тембр.

      – Що вам до цього? Благаю: скінчіть, скінчіть уже раз. Не пускайте туману. Говорім щиро, зовсім щиро. Скажіть голу правду.

      Низька тінь приблизилася до крісла.

      – Хочете голу правду? Хай! Хі-хі-хі-хі… Покотилися шепотом слова їдкі, отруйні, гострі, зловтішні, єхидні, злорадісні, гадючі, троюдні.

      – Слухай, старий, твоя донька повія.

      В цю мить піднеслися дві мозолисті, жилаві долоні, намацали плюш піджака, гладку сорочку на грудях, шовкову краватку, непорочно білий, тугий комірчик…

      …………………………………………………………………

      В годині десятій перед полуднем чули прохожі хрипкий, здавлений крик, що добувався з кімнати начальника стації:

      – Рятунку… рятун… ря…

      Від самого ранку діялися дивні речі.

      Одначе це сказано не зовсім точно. Уже вчора ввечері щось попсувалося в звичайному, довгими літами усталеному порядку, щось поплуталося СКАЧАТЬ