Епістолярій Тараса Шевченка. Книга 2. 1857–1861. Группа авторов

Чтение книги онлайн.

      Тарас Григорович!

      Нехай Вам Бог дає здоров’я, нехай віка прибавить! Спасибі Вам, що я побачив Вас і побалакав з Вами хоть трошки. А про те жалкую і досі, що не довелось мені ще раз побачиться з Вами. Прибігав я до Вас разів зо три та й ще раз довідався, як уже зовсім зібрався в дорогу – коли ж Вам ніколи, здається, й просвітку не давали, – засмикали, як жиди того пана, що до склепу закликають. Нехай буде, як сталось, а тим часом от що: чи отдали Вам мою казань, що читав я перед Вами? Не повинна, здається, пропасти, а втім, хто його зна, бо й сам я не відаю, кому її оддав. Вже останній раз прибіг я до Вас, та не застав не тільки Вас, але й Гудовських. От і вийшов я на улицю, коли дивлюсь, – сидить на стовпчику якийсь льокай. «Чий ти?» – питаю його. – «Гудовських», – каже. – «Де ж пани твої»?» – «Не знаю». – «А Тарас Григорович?» – «В гімназії». – «Будь же ласкав, – кажу йому, – оддай осю бумагу Тарасу Григоровичу, як вернеться він додому!» – Та й оддав йому ту казань. Отак було, а втім, хто його зна, може й справді казна-кому оддав. Скажіть же, будьте ласкаві, чи вона у Вас, та казань, і що Ви думаєте з нею зробить? Може, читали кому, так що люди кажуть? Мабуть, кепкують, глузують: «Це, – скаже інший, – не проповідь, а «рассказ, описание». Нехай собі що хотять кажуть, а я хоч тричі присягну, що так треба писать. Годів з п’ять я думав об сьому ділі, та й видумав, бачте, таке, що аж ченці здивувались. Нехай їх, ченців тих, діла судять.

      Вибачайте, Бога ради, що змикитив трошки перед Вами, бо й досі не прислав передмови до теї казані. Якщо можете приткнуть її де-небудь, то пришлю, далебі, пришлю. Напишіть, будьте ласкаві, хоч троє словечок – велике спасибі скажу. Послав би й тепер ту передмову, так не дописана і не переписана: ніколи було і тепер дуже ніколи. Був я ще раз в Україні. Ненько рідная! Нехай тебе Господь милує! Сонце палило вдень, і місяць вночі!.. Надивився доволі на панів, попів і людей. Пани останню кров висисають, попи звичайно службу правлять, часом люльки курять, в карти грають та ще й добре випивають, а нарід бідний терпить, терпить та сльози нищечком витирає. Ніхто до його слова не промовить, ніхто йому не скаже, як то в світі Божому жить, щоб Богові вгодить і душі добро придбать. Прожив я в Корсуні неділь зо дві. Там, коли пам’ятаєте, рядом з братом моїм становий живе, так-таки хата коло хати. Як-то людей там мучать! Як вони кричать та плачуть! А становий в шляфроку по стані походжає, люльку тягне, заглядає… не скажу куди, та на ввесь рот свій репетує: «Дужче, дужче! Эх ты, бездельник! СКАЧАТЬ