потім парасольки і столи. Я замовив каву, сів спиною до нього. Просидівши хвилин з п’ятнадцять над його пійлом, несподівано почув голоси. Я повільно розвернувся одним боком до кав’ярні і став спостерігати за купою циганських дітей. Трохи далі – троє жінок. Чорного кольору спідниці з чистого шовку. Одна вхопила на руки дитину, що хвицалася і верещала, доки не отримала гучного, як на боксерському рингу, ляпаса і замовкла. Жінки були з багатої родини. Вони носили масивні золоті кульчики. А в найстаршої висів великий, з одного шматка, литий хрест. Я їх упізнав відразу. Одна, та, що старша, носила золоті масивні ланцюги на щиколотках. Вона – коханка вождя. А вождь мешкав на Кобищі, тобто у Хоролі. Поява цієї сімейки аж ніяк не підняла і без того паскудного настрою. Менша, Лейла, красива, з гнучкою талією тварини, признана крадійка, хоча за руку ніхто її не спіймав. Несподівано, як завжди у випадках небезпеки, мою спину густо покрив холодний піт. Я прожогом випив пійло, що називалося кавою. Спробував зібрати думки, вірніше, дістати з усієї каші хоча б одну здорову. Тоді я встав і обійшов грибок у пошуках туалету. Щасливий ловець мух повернув голову, замахав нею, що означало, мовляв, можеш відлити тут, ніякий собака не бачить, ну, як і належало в цих краях. Свій пацан, майже в дошку. Я відливав і очима відміряв відстань до пагорба, обліпленого білими, як гриби, капелюшками дахів. Відстань від Лейли – відстань до моря. Якщо побігти, то точно викличеш занепокоєння, якщо стояти отак з пісюном, то Лейла впізнає чи мене, чи пісюна, яка різниця. Потім я почав думати тверезо: якого фіга лякатися, нема нічого страшного, але цигани, наші цигани просто так не з’являються у чужому місці, в таких глухих кутках. Нарешті мені обридло протирати свої мізки, і я повільно, наче ковбой, рушив до гори, а ловець лохів, мух і ще чогось горлопанив мені у спину. Я скоро дійшов до гори, цього разу з КП, що був порожнім, тільки вищав ВЕФ і сонце плавило його поверхню. Мені збрело в голову заглянути туди, але я передумав і взяв курс прямо на наш з Марго будиночок. Відразу за КП йшла бетонована доріжка, сіра і безлика, за ніч засипана дрібними сосновими гілками, ганчірки туману висіли нерухомо у повітрі. Далі ще видно кілька будинків за зеленими ворітьми, кованими та добротними, з амбарними навісними замками. Приймач вищав і видавав мішанину звуків, що дратували, і я віддалеку вловив наростаючий головний біль. Не інакше це мене тоді здивувало: відсутність охоронника і неналаштований приймач. Я повільно побрів на гору, з перших кроків розуміючи, що Марго повертається, легким привидом, а потім усе реальніше і реальніше. Самотній крук помуркував у низькому небі, повільно плив, поклавши крила на повітряні потоки. Мене не дратувало безлюддя, як завжди. Але зараз мені кортіло бачити Марго, навіть ту Марго, зі спрямованим у простір холодним зором. Несподівано я почав вишукувати у пам’яті предмети: незграбний електронний лічильник з велетенськими зеленими цифрами, з часом, що застряг на травні місяці, дорогий коньяк, здається «Кюмель», Саманта
СКАЧАТЬ
