Степовий вовк. Герман Гессе

Чтение книги онлайн.

СКАЧАТЬ через кожні кілька кроків висіло оголошення чи реклама: «Жіноча капела», «Вар’єте», «Кіно», «Вечір танців». Та все це було не для мене, а для «всіх», для нормальних людей, які, зрештою, і юрмилися тут біля кожного входу. А все ж таки мій смуток трохи розвіявся, до мене все-таки долинуло вітання з іншого світу, кілька барвистих літер танцювало й грало в моїй душі, торкаючись потаємних струн, мерехтіння золотого сліду знов стало видиме.

      Я зайшов до невеличкої, старої як світ пивниці, де ніщо не змінилося відтоді, як я вперше побував у цьому місті років із двадцять п’ять тому, навіть господиня була та сама, і багато теперішніх відвідувачів сиділи тут уже й тоді, на тому самому місці, перед тими самими чарками. В цій скромній пивниці я знайшов собі притулок. Щоправда, лише такий притулок, як на сходах біля араукарії, бо й тут був бездомний і самітний, тільки мав спокійне місце, з якого міг дивитися на сцені гру чужих людей у чужій мені п’єсі. Але вже й це тихе місце мало свою вартість: тут не було людського натовпу, галасу, музики, лише кілька спокійних городян сиділи біля накритих дерев’яних столиків (ні тобі мармуру, ні емальованих таць, ні оксамиту, ні міді!), і перед кожним стояла вечірня чарка доброго солідного вина. Може, ці постійні гості, усі знайомі мені з вигляду, були справжніми міщанами, і вдома в них, у їхніх міщанських помешканнях, стояли нудні олтарі, споруджені тупим божкам задоволення, а може, це були самітники, як я, що так само збилися на манівці й тепер за чаркою вина тихо сумували за збанкрутованими ідеалами, бідолашні степові вовки, – я цього не знав. Одних тягла сюди туга за домівкою, розчарування і потреба якоїсь заміни, одружені шукали тут настрою з часів своєї молодості, старі службовці – відгомону своїх студентських років. Усі вони були мовчазні і всі пияки, що так само, як я, воліли посидіти в пивниці з пляшкою ельзаського, ніж на концерті жіночої капели. Отут я й кинув свій якір, тут можна було витримати годину або й дві. Тільки-но я ковтнув ельзаського, як зразу відчув, що цілий день, від сніданку, нічого не їв.

      Дивно, скільки людина може всього поглинути. Добрих десять хвилин я читав газету, вбирав у себе очима інтелектуальні вправи якогось безвідповідального балакуна, що пережовував і обслинював чужі слова, а тоді вертав їх назад, але неперетравлені. Я ввібрав їх у себе цілу шпальту. Потім я ще поглинув чималий шматок печінки, вирізаної з убитого теляти. Справді дивно! Найкраще було ельзаське. Мені не подобаються міцні, витримані вина, що так усіх чарують і славляться своїм особливим смаком; принаймні я не люблю їх пити щодня. Я волію зовсім чисті, легкі, скромні місцеві вина без особливих назв; такого вина можна випити чимало, і воно гарно, приємно пахне селом, землею, небом і деревами. Келих ельзаського і кусень доброго хліба – чи може бути щось краще? Але тепер я ще з’їв і порцію печінки – незвичайні для мене ласощі, бо я рідко їв м’ясо, – і переді мною стояв другий келих вина. Дивно й те, що десь у зелених долинах здорові роботящі люди обробляють виноградники й давлять вино, щоб у іншому місці, уже далеко від них, розчаровані, тихі, питущі міщани і безпорадні степові СКАЧАТЬ