Благослови, душе моя, Господа!... Роман Іваничук

Чтение книги онлайн.

СКАЧАТЬ Іларіон Свєнціцький, Михайло Рудницький, Іван Ковалик, Тарас Франко, Юрій Мушак, Євген Лазаренко та інша висока професура, до керма пхалися озброєні єдиновірним лєнінським вченням неуки і пройдисвіти типу погромника Череповського – секретаря комітету комсомолу, малограмотного Воробйова – тодішнього декана філфаку, Лізенбойма – декана геологічного факультету, якого пересмикувало на звук української мови, всіх, зрештою, не почислиш, а очолював цей сонм кар’єристів ректор Білякевич, який титулував себе професором, не маючи, здається, навіть звання кандидата наук. Ці горе-вчені методично розколювали університетські наукові сили на два ворожі табори, один з яких залишався у програші і, будучи, власне, мозком найвищого навчального закладу в Галичині, розсмоктувався, розбігався або ж, відмовляючись від своїх принципів, пристосовувався, а його місце займала дипломована чернь, яка послідовно перетворювала храм на стійло.

      Метода витравлювання справжніх наукових сил у професорсько-викладацькому стані прямо накладалася на студентство: у групах брали гору вискочки і парвеню; вони, запевнивши собі офіційну підтримку комітету комсомолу, буквально зацьковували тих студентів, які прагнули знань і, уникаючи показушної громадської роботи, гибіли в бібліотеках. Їх звинувачували в безідейності, в індивідуалізмі, в провину ставили їм навіть їхні знання, які, мовляв, відірвані від соціалістичної дійсності, приносять народові тільки шкоду; юних подвижників науки ганьбили на комсомольських зборах і врешті-решт жорстоко з ними розправлялися. Після вбивства Ярослава Галана сотні студентів Львівського університету були виключені, заарештовані або ж духовно зламані привселюдним каяттям у гріхах неіснуючих.

      Серед перших виключених з університету опинився і я, й завдячую тодішню свою трагедію, яка, зрештою, в силу сприятливих для мене обставин життєвою трагедією не стала, людині, котра свідомо зруйнувала у собі храм душі. Я довго вважав того підлого однокурсника найтяжчим своїм ворогом, проте нині, не прощаючи йому нічого ні на макове зерно, вбачаю в ньому жертву деморалізуючої більшовицької системи, яка засобами страху й обіцянок нищила в людині засади порядності, виховувала безжальність і кар’єризм, спотворювала сумління, висмоктувала до останньої краплини честь і випльовувала потім на смітник, ніби жуйку.

      Моя університетська драма детально змальована, майже без вимислу, в автобіографічній повісті «Зупинись, подорожній!» («Спрага»), яку я написав 1965 року, а опублікував повністю аж 1991-го в книжці «Бо війна – війною». Мій ворог в ній має прізвище «Панчишин», і я так й надалі називатиму його – не з милосердя чи незручності: має ж він, напевне, дітей і внуків, котрі не винні в гріхах батька й діда.

      Я взагалі волів би цю тему обминути, не буду її й заакцентовувати (про те все мій читач, якщо дуже захоче, дізнається з повісті), та зовсім змовчати не можу – то частина мого, та й не тільки мого, життя. Не накликаю на грішників помсти – кличу до спокути.

      Кажуть, «Панчишин» давно уже спокутував свій гріх і нині робить корисну для України справу. Знаю про це. Я СКАЧАТЬ