На твердій землі. Улас Самчук

Чтение книги онлайн.

      – Готова на розтерзання.

      – А коли ви з’явилися? Маю на увазі Торонто.

      – Учора.

      – Грішниця! Мій телефон Джі-Ю 3252.

      – Звідки могла знати? В телефонній книзі вас ще немає.

      – Ціле Торонто знає. Спитайте на вулиці першого газетяра. А де ви зупинилися?

      – У Мані.

      – Зарубовської? Та, що вперто мене бойкотує? І не каже, за що.

      – А може, ви знаєте, за що.

      – Я ще не є аж такий ясновидець.

      – Ціле Торонто знає.

      – То кажіть! То кажіть! Щаслива і радісна, мадам…

      – Соренсен.

      – Ясно – Соренсен. Нарешті. І щаслива.

      – Ясно, щаслива. Може, запропонуєте якийсь коктейль… Для більшого щастя, – казала Лена.

      – Вибачте! Розуміється. Що ви п’єте? Чи по-старому?

      – На цей раз звичайна віскі. Без нічого.

      – Пам’ятайте, що ви між піратами. Розірвуть.

      Я кинувся в атаку на віскі, проломив буфетну чергу, роздобув дві склянки «рай» зі содою і льодом (дабл і ще раз дабл!) і вирвався назад – переможний і радісний, по дорозі натрапив на Михайла, який прибув сюди, мабуть, з тією самою місією, нагадав мені Марту, побачив Лену, все зрозумів, вдоволено посміхнувся і заняв місце у лавах буфету.

      – Павле. Але я просила… – кинулась до мене Лена.

      – Чистої. Розумію. Зараз дістанемо ще. Вибачте.

      – Добре й так.

      – Зараз! Зараз! – метушився я невідомо чому зі склянками в обох руках, оглядався за місцем, і на диво нам пощастило – столик, залитий кольоровою рідиною і заставлений порожніми пляшками з дуже бурхливим краєвидом у куті під чорною стіною. Я згорнув набік пляшки, паперовою серветкою витер калюжі «севен-ап»-у… – Чи ж не чарівне гніздечко, – захоплено казав я.

      – Ідеальне, – сміялась Лена.

      – Лиш погляньте, що отам діється, – вказав я на публіку.

      – Веселяться.

      – Чи ж не бурхлива радість? Бачите, що діється з нашим Торонтом? Чуєте? Розтяжна, степова… Чудово! Отже, за радість! – і ми підняли склянки.

      – За радість, – казала Лена.

      – Ох, та безбожна флейта. І як вона баламутить «Розпрягайте, хлопці, коні». Тож ви також з Харкова!

      – З Харкова – казала Лена.

      – І скажіть… Признайтеся. За яким таким циганським законом, ви так ганебно мене залишили? Чи вас не мучить сумління? Отже, за зустріч! – і я підняв склянку.

      Лена пила також.

      – Павле, – казала вона по хвилині надуми. – Я ніколи вас не залишала.

      – Мовчіть! – стукнув я по столу кулаком.

      – Я вас не залишила, – спокійно повторила вона своє і зосереджено дивилась на мене.

      І я раптом замовк. Мені видалось, що вона говорить якусь правду. Я відчув знайомі нотки її мови… Наші очі визивно зустрілися, було замало світла, щоб СКАЧАТЬ