Цинкові хлопчики. Светлана Алексиевич

Чтение книги онлайн.

СКАЧАТЬ чекаємо військового літака на Кабул. Кажуть, що спочатку завантажать техніку, а потім людей. Чекає людей із сотню. Усі – військові. Несподівано багато жінок.

      Уривки з розмов:

      – Втрачаю слух. Першими перестав чути птахів, які високо співають. Наслідки контузії в голову… Вівсянку, наприклад, не чую зовсім. Записав її на магнітофон і запускаю на повну потужність…

      – Спочатку стріляєш, а потім з’ясовуєш, хто це – жінка чи дитина? У кожного свій кошмар…

      – Віслюк під час обстрілу лягає, а скінчиться обстріл – підхоплюється.

      – Хто ми в Союзі? Проститутки? Це ми знаємо. Хоча б на кооператив заробити. А чоловіки? Що чоловіки? Усі п’ють.

      – Генерал говорив про інтернаціональний обов’язок, про захист південних кордонів. Навіть розчулився: «Візьміть їм льодяників. Це ж діти. Найкращий подарунок – цукерки».

      – Офіцер був молодий. Дізнався, що відтяли ногу: заплакав. Обличчя як у дівчинки – рум’яне, біле. Я спочатку боялася мертвих, особливо якщо без ніг або без рук. А потім звикла…

      – Беруть у полон. Відрізають кінцівки й перетягують джгутами, щоб не померли від крововтрати. І так лишають, наші підбирають обрубки. Ті хочуть померти, їх попри бажання лікують. А вони після шпиталю не хочуть повертатися додому.

      – На митниці побачили мій порожній саквояж: «Що везеш?» – «Нічого». – «Нічого??» Не повірили. Змусили роздягтися до трусів. Усі везуть по два-три чемодани.

      У літаку мені дісталося місце коло прикутого ланцюгами бронетранспортера. На щастя, майор біля мене виявився тверезим, усі решта навколо були п’яними. Неподалік хтось спав на бюсті Маркса (портрети й бюсти соціалістичних вождів навалили без упакування), везли не лише зброю, але й набір усього необхідного для радянських ритуалів. Лежали червоні прапори, червоні стрічки…

      Виття сирени…

      – Прокидайтеся. А то проспите царство небесне. – Це вже над Кабулом.

      Заходимо на посадку.

      …Гул гармат. Патрульні з автоматами і в бронежилетах вимагають перепустки.

      Я не хотіла більше писати про війну. Але ось я на справжній війні. Скрізь люди війни, речі війни. Час війни.

      12 вересня

      Щось є аморальне в спогляданні чужих мужності й ризику. Вчора йшли на сніданок, привіталися з вартовим. За півгодини його вбив осколок міни, який випадково залетів до гарнізону. Цілий день намагалася згадати обличчя того хлопчика…

      Журналістів тут називають казкарями. Письменників теж. У нашій письменницькій групі самі чоловіки. Рвуться на далекі застави, хочуть піти в бій. Питаю в одного:

      – Навіщо?

      – Мені це цікаво. Скажу: на Салангу був. Постріляю.

      Не можу позбутися відчуття, що війна – виплід чоловічої природи, багато в чому мною незбагненний. Але буденність війни неймовірна. У Аполлінера: «Ох, яка ж то гарна війна».

      На СКАЧАТЬ