У війни не жіноче обличчя. Светлана Алексиевич
Чтение книги онлайн.
Читать онлайн книгу У війни не жіноче обличчя - Светлана Алексиевич страница 7
Название: У війни не жіноче обличчя
Автор: Светлана Алексиевич
Издательство: OMIKO
Жанр: Биографии и Мемуары
Серия: Зарубіжні авторські зібрання
isbn:
isbn:
Піде на дно… Чую – хтось поруч то вирине нагору, то знову під воду піде. Нагору – під воду. Я улучила мить, схопила його… Щось холодне, слизьке… Я вирішила, що це поранений, а одяг з нього зірвало вибухом. Тому що я сама гола… У білизні залишилася… Темрява. Хоч в око стрель. Навколо: «Е-ех! Ай-я-я!» І мат… Дісталася якось із ним до берега… У небі саме цієї миті спалахнула ракета, і я побачила, що притягнула на собі велику поранену рибу. Риба велика, на зріст як людина. Білуга… Вона помирає… Я впала біля неї і заломила таке матюччя триповерхове. Заплакала з образи… І з того, що всі страждають…»
«Виходили з оточення… Куди не поткнися – скрізь німці. Вирішуємо: вранці почнемо прориватися з боєм. Усе одно загинемо, так нехай загинемо гідно. У бою. У нас були три дівчини. Вони приходили вночі до кожного, хто міг… Не всі, звісно, були спроможні. Нерви, ви розумієте. Така справа… Кожен готувався померти…
Урятувалися вранці одиниці… Мало… Ну, душ сім, а було п’ятдесят, як не більше. Посікли німці кулеметами… Згадую тих дівчат із вдячністю. Жодної вранці не знайшов з-поміж живих… Ніколи більше не зустрів…»
Із розмови із цензором:
– Хто піде після таких книжок воювати? Ви принижуєте жінку примітивним натуралізмом. Жінку-героїню. Розвінчуєте. Перетворюєте її на звичайну жінку. Самку. А вони у нас – святі.
– Наш героїзм стерильний, він не хоче зважати ні на фізіологію, ні на біологію. До нього немає віри. А випробовувався не лише дух, а й тіло. Матеріальна оболонка.
– Звідки у вас ці думки? Чужі думки. Не радянські. Ви смієтеся з тих, хто в братських могилах. Ремарка начиталися… У нас ремаркізм не пройде. Радянська жінка – не тварина…
«Хтось нас виказав… Німці дізналися, де стоянка партизанського загону. Оточили ліс і підходи до нього зусібіч. Ховалися ми в дикій гущавині, нас рятували болота, туди карателі не заходили. Трясовина. І техніку, і людей вона затягувала намертво. Цілими днями, тижнями ми стояли по шию у воді. З нами була радистка, вона нещодавно народила. Дитина голодна. Просить груди. Але мама сама голодна, молока немає, і дитина плаче. Карателі поруч. Із собаками. Якщо собаки почують, то всі загинемо. Уся група – душ із тридцять. Вам зрозуміло?
Командир вирішує…
Ніхто не наважується передати матері наказ, але вона сама здогадується. Опускає згорток із дитиною у воду і довго там тримає… Дитина вже не кричить… Ні звуку… А ми не можемо звести очей. Ні на матір, ні одне на одного…»
«Ми брали полонених, приводили до загону… Їх не розстрілювали – надто легка смерть для них, – ми заколювали їх, наче свиней, шомполами, різали на шматочки. Я ходила на це дивитися… Чекала! Довго чекала того моменту, коли від болю почнуть СКАЧАТЬ