У війни не жіноче обличчя. Светлана Алексиевич
Чтение книги онлайн.
Читать онлайн книгу У війни не жіноче обличчя - Светлана Алексиевич страница 24
Название: У війни не жіноче обличчя
Автор: Светлана Алексиевич
Издательство: OMIKO
Жанр: Биографии и Мемуары
Серия: Зарубіжні авторські зібрання
isbn:
isbn:
В інший спосіб не вижити. Якщо будеш тільки людиною – не вцілієш. Довбешку знесе! На війні треба щось про себе згадати. Щось таке… Згадати щось із того, коли людина ще була не зовсім людиною… Я не дуже вчена, простий бухгалтер, але це я знаю.
До Варшави дійшла… І все піхом, піхота, як кажуть, пролетаріат війни. На пузі повзли… Не розпитуйте вже мене… Не подобаються мені книжки про війну. Про героїв… Йшли ми хворі, кашляли, сонні, брудні, погано одягнені. Часто голодні… Але ж перемогли!»
Любов Іванівна Любчик,
командир взводу автоматників
«Мого батька, я знала, вбито… Брат загинув. І загину чи не загину – вже не мало для мене значення. Шкода було лише нашу маму. З красуні вона миттю перетворилася на літню жінку, яку доля гірко образила, вона не могла жити без тата.
– Навіщо ти йдеш на війну? – спитала вона.
– Помститися за тата.
– Тато не витримав би, коли б побачив тебе з гвинтівкою.
А тато мені в дитинстві коси заплітав. Банти зав’язував. Він і сам любив гарний одяг більше, ніж мама.
Служила я в частині телефоністкою. Найкраще запам’ятала, як командир кричав у трубку: «Поповнення! Прошу поповнення! Викликаю поповнення!!!» І так щодня…»
Уляна Йосипівна Немзер,
сержант, телефоністка
«Я – не героїня… Я була вродливою дівчинкою, мене в дитинстві балували…
Прийшла війна… А вмирати не хочеться. Стріляти страшно, я зроду не думала, не гадала, що стрілятиму. Ой, та ну що ви! Я темряви боялася, густого лісу. Звісно, звірів боялася… Ой… Не уявляла, як можна зустрітися з вовком чи диким кабаном. Навіть собак змалку боялася, маленькою мене вкусила велика вівчарка, і я їх боялася. Ой, що ви! Така я… А всього в партизанах навчилася… Стріляти навчилася – з гвинтівки, пістолета і кулемета. І тепер, якщо треба, покажу. Згадаю. Нас навіть учили, як діяти, якщо немає ніякої зброї, крім ножа або лопати. Темряви вже не боялася. І звірів… Але змію обійду, до змій не звикла. Уночі в лісі часто вили вовчиці. А ми сиділи у своїх землянках – і нічого. Вовки злі, голодні. У нас були такі маленькі землянки, як нори. Ліс – наша домівка. Партизанська домівка. Ой, що ви! Я стала боятися лісу після війни… Я тепер уже не їжджу в ліс…
Але протягом усієї війни думала, що змогла б оце просидіти вдома, біля мами. Моєї вродливої мами, мама була дуже гарною. Ой, що ви! Я б не наважилася… Сама – ні. Не наважилася б… Але… Нам сказали… Місто взяли німці, і я дізналася, що я – єврейка. А до війни ми всі жили дружно: росіяни, татари, німці, євреї… Були однакові. Ой, що ви! Навіть я не чула цього слова «жиди», бо жила з татом, мамою і книжками. Ми стали прокаженими, нас звідусіль гнали. Боялися нас. Навіть деякі наші знайомі не віталися. Їхні діти не віталися. А сусіди нам казали: «Залиште всі свої речі, вони все одно вам уже не потрібні». До війни СКАЧАТЬ