Смерть Юди. Роман Іваничук

Чтение книги онлайн.

СКАЧАТЬ до хижі, Божі люди, – запросив господар, нітрохи не дивуючись, що гості навчались у самого Бога. – А то по всій землі боги на землю сходять, так… До людей, до кого їм ще йти… Наш Перун сходить пломенем під час бурі, а в погодь Сварожем стає і по синьому небі білим конем день-денно галопує, щоб перед вечірньою денницею сховатися за травами, – а вранці знову викотиться… – Господар, згадавши про сонце, звів до нього руки й молитву прошепотів: – Хай не застане Бог сплячого оріяна, хай встигне він при сході сонця шапку зняти…

      Був господар вельми балакучий, господиня ж мовчки спозирала пришельців ласкавими очима; десь уже бачив такі очі Тома, а може – один лише погляд приязний; не міг цього сказати, та добре йому стало на душі, й подумав він у цю мить, що залишиться тут надовго, навіть якщо Андрій повернеться в Юдею: замало єсть поблагословити чужий народ хрестом, треба його ще й пізнати й переконатися, чи готовий він прийняти нову віру.

      Господар налив у ночви води й помив гостям ноги (так само перед Тайною вечерею вшанував нас Учитель, – подумав Андрій і прийняв се за добрий знак: схожі звичаї сприятимуть впровадженню Христової віри в цьому краю), потім господиня подала на стіл мису з медом і просяні коржі, а господар невгавав, розповідаючи гостям про Оріянський край – найкращий у світі і люблений богами.

      …Хто хоч один раз побував у нашому раю між Россю й Ужем, той не покине його ніколи… Живе в наших гаях Полісун, що на кожне ваше слово відгукнеться й заманить у глибину оріянської україни, а там оточать його мавки-літавиці, красуні лісові, а там Купайло з Мареною запросять на весняний бенкет, і кожен ладо знайде свою ладу – назавше залишиться зайшлий в Оріяні, дітей своїх їй віддасть, а сам переміниться у зело, у твар земну; зацвіте калиною або тереном, березою, тополею, братком синьо-жовтим чи явором стане; зозулею закує, чайкою закигиче, бусолом заклекоче або цвіркуном-домовиком засюрчить, – нікому немає тут смерті, тут усе вічно живе, вічно оновлюється, перемінюється, воскресає, – бог Ярило, спосланий на нашу землю Родом, править тут вічним життям… А коли вам говорили, що ми сколоти, – не вірте нетямущим: сколоти там, за гранітним кряжем, що проліг від витоку Раставиці аж до кам’яних порогів на Данапрі; то чужі й дикі племена, які не орють і не жнуть, а лише топчуться по землі й стратовують її марно: самі достатку не запосягли й кого настигли – зубожили, і мова в них інша й боги не такі… Всіляко називають нас чужинці. Сармати, що з-над Танаїсу прийшли й богів наших визнали й жон оріянських собі вибирають, звуть нас роксолянами, хоч самі таке плем’я привели з собою зі сходу: в нас місця багато, всіх приймаємо, бо так велить наш покон… Хто венедами нас кличе, а більше росами або росомонами, бо над Россю живемо, а ще й полянами звуть – поля в нас много; та єсьмо оріями, бо землю плугом оремо, якого скинув нам із неба син творця всесвіту Рода – Даждьбог… Хто вміє слухати, той чує, як усе на цій землі уміє розмовляти: зілечко до зілечка притуляється, зілечко до зілечка озивається; барвінок, любисток, рута й васильки нашіптують СКАЧАТЬ