кажу, – хлопці, дівчата! Мотнітеся швиденько, зиськайте мені плахту, дівочу сорочку з ляховками, стрічки, ленти, давайте усього…» Бігають мої, повисолоплювавши язики, а я взяв та й занедужав собі гарненько, лежати не лежав, а так світом нудив, усе мені остило та опоганіло, нічого і не робив. Що спитаюсь хлопців: «А що, є?» – «Нема», – кажуть. – «Шукайте, – кажу, – щоб ви показились». Та й лаю таки. Ось-ось вже трошки очуняв у піст, іще, далебі, не було Вашого другого письма, а я принявся пильно за Вашеє діло. «Нема, – кажуть, – хоч з собаками ськать, так нема». – «Як таки нема? Адже не голі дівчата ходють, чим-небудь прикривають і се, і те, і усяке грішне тіло». – «Еге, – кажуть, – нема вже в них такой моди, щоб у плахтах ходили, понадівали ситцьові юпки (себто по-нашому спідниці) та холстинкові копоти; сорочки вже без ляховок носять, бо не подоба виставляти сорочку із-під копота; на головах лент не покладають, а, пов’язують платком, по-модному, по-дівочи, бо вже й мужичка хоче, щоб думали, що вона є панночка». – «А щоб ви, – кажу, – ошкурились з вашими модами. Нехай вже панії дуріють з модами, а то вже і наші туди ж. Де ж найду я такого добра, якого мені треба?» – «Треба, – кажуть, – посилати по селам, у глуш, де ще не чули про сії моди». Нехай і так. Так от, батечку! Бач, який наш Харків став модний собі на лихо! Так ми, поки знайдемо те, що Вам треба, ось що з жінкою моєю сконпонували. Нехай лишень отце зійде повідь, що можно буде допхатися у наш город, що й близенько від нас, і бачимо по усяк час, так вода залила, нікуди переїхати, так тоді купимо куклу та і вберемо її у плахточку, і у запасочку, і льолечку дамо, яку треба, і коси заплетемо, і скиндячки положимо та й пошлемо до Вас на женихання, поки достанемо справжню справу. А другу річ поведши, хоч і поставимо Вам настоящу плахту і усе, як треба, то чи зуміє ж хто у Вас нарядитись по-чоловічому? Еге! Глядіть, щоб плахти задом наперед не наділи! Та й голови не вбере ніхто, коли не хрещений по-нашому; а на куклі лучче буде усе видко. А ще і те скажемо: що Ви знайшли граціозного, як письменні кажуть, коли дівка Богу молиться? Вона не буде у своїм наряді молитися. Вона усе з себе позніма, гарненько посклада та у одній льолі і стане молитись. Бог, каже, простить, а так легше, та й стане знай хреститись, поки чита свої молитви, а поклона не вдарить. Як знаєте, се Ваше діло; а чи не граціозніше було б, якби наша дівка та йшла з відрами з водою, вже чи в пам’ятку Вам, як то вона манірно ійде, як вихиліться, з ноги на ногу переступа, як понурила головку, а ізпідлоб’я позира, чи дивляться на неї люди. Або стоїть біля криниці та розговорює з ким, відра поставивши, або підперлась рукою та зажурилась об чім. Ну, та Ви усе лучче знаєте. Мені Вас не учить.
«Гайдамаки» ваші добра штука буде. Читав я декому з наших. Поцмакують. А що вже Гулак-Артемовський, коли знаєте, той дуже Вас улюбив за «Кобзаря». Дрюкуйте швидше, лишень. Нехай Вам Бог помага. А що наш Евгений Павлович з своїм альманахом? Чи воно ж буде що? І швидко? Нічого до мене вже давно не пише. Коли ще не опізнюся, то от посилаю йому дві гарненькі штучки у його альманах, нехай притулить, як зна. Вони
СКАЧАТЬ
