Роман Ма. Юрій Яновський

Чтение книги онлайн.

СКАЧАТЬ ка буде вести за горби, в полиневий край. Гіркі подихи піднесе мені степ. Сонце розпливеться коло обрію, як рана. День позганяє вітри на тирло на ніч. А я топтатиму гіркі полині.

      Полинь росте на місцях минулих подій – там, де згадати треба життьові пригоди. Настойка з полиневого цвіту виганяє з тіла будь-яку лихоманку. Скот не пасеться на полинях, і пастухи вважають, що спати під полинем – небезпечно. Буде гірко в носі, буде гірко в роті й буде в голові рій ос.

      Торкнувшись медичних можливостей трави, зауважимо, що полинь ніякої ролі в нас грати не буде. Хіба що лежатиме Ma на ній колись – тоді, як сонце буде великою раною.

      Ви здивуєтесь: ніколи Ma не може виїхати з Києва! Ви не повірите, що вона проміняє Київ на полині. Але: хіба знає чоловік суму завтрашніх обставин дороги? Хіба буття не опреділює? Коли сидимо ми вдвох тихо й дивимось на блакить і на зорі, на місяць і на роси, – хіба цього не виростило нам минуле буття? Та й чому хтось інший з нас п'є пляшку з білою головкою й жадібно тисне потім свою тремтячу сарну, не дивлячись на блакить і зорі? Чому?

      Ma не міняла б Києва на полині – бо Ma була справжньою киянкою й знала, що її місто – найкраще за всі міста. Я її назвав – Ma. Можна було назвати більше шаблоново. Але слово Ma – для мене символ жінки. Це – ім'я жінки серед тисяч безхвостих пав.

      Я не стану оповідати, якого кольору в неї були очі, солодко чи ні колисались перса, і як міцно ставала на тротуар її нога. Коли вона дивилась на вас, незнайомого, – це був погляд із лаврської дзвіниці. Другим разом – вона з очима входила до вас усередину. Тоді ви могли відчути, що руки в неї холодні й сухі.

      Вона, звичайно, не нагадувала недопеченого вареника, що нафарбований вапном й карміном. Вона не губила на кожнім кроці люстерок, пудри, крейди для манікюру й інших дурниць. Вона була – Ma.

      Батько в неї – вмер. Мати – Симонівна – стара. Дві кімнати й кухня на Гоголівській – там вона виросла коло матері.

      2. Рубан

      Комісарові Кризі 18 років. Це показувало, що в нього гаряча кров і юнацький запал. А люди третього повстанського імені Комінтерну[2] полку знали до цього, що його револьвер має завжди вісім вільних куль. Вісімнадцять років повільно блукали серед крові комісара, а очі досить часто бачили останні чужі хвилини.

      Комісар Крига сидів сам і колупав мушкою улюбленого парабелума паркет. Його думок не розгадала б жодна піфія з Дельфів[3]. Він іноді перевертався на спину й з насолодою випускав пару куль у сонячного зайчика на стелі. В кабінет тоді заглядав хтось із канцелярії, але зараз же вискакував, як гумовий чорт, маючи намір винести бідну голову.

      Повстанські чуби любили комісара – він бився першим і бився «як халєра». Цього було досить для людей. А якщо кулі комісара залітали іноді й в свої голови, – це були неприємні кулі, й усе. Комісара любили.

      Але вища військова влада не вважала комісара Кригу зразком і всі його невиконання наказів записувала в книжку.

      Кожна посудина має крайки, кожне вино, і старе вино, – добре в міру, й кожна дисципліна може розтягтись лише на певний відсоток довжини.

      Вища військова влада прислала Кризі зміну.

      Новий комісар зайшов до кабінету Криги, а його люди залишилися за дверима. Крига повернувся на бік і придивився з паркету вгору. Потім він солодко почухав себе під рукою й тихо вирішив:

      – Вийдіть геть!

      Новий комісар вихватив наган і, показуючи ним на Кригу, сказав:

      – Товариш Крига, – сказав новий комісар спокійно, – інтереси Революції вимагають вашого усунення, товариш Крига. Я назначений комісаром.

      Крига встав з паркету й сів за стіл. Подумав. Потім узяв свій вірний парабелум і помалу навів на комісара – проти нагана останнього.

      – Пішов вон!

      Новий комісар глянув Кризі в вічі, засміявся, задумливо свиснув і, не знайшовши в Криги вогника розуму, повернувся й вийшов із кабінету.

      Крига взяв із стіни телефонну трубку й покликав своїх хлопців спокійним голосом, який вони завжди чули в боях.

      За пару хвилин юрба хлопців підкотилася на гумових шинах до дверей будинку. Комроти – сільський одірви-голова в мирних умовах і партизанський бог роти тепер – зайшов досередини й подивився по східцях вгору – туди, де стояв новий комісар із людьми.

      – Яка тут мать балується! – сказав хоробрий комрот, піднімаючи вгору мушку гвинтівки й зсовуючи поламаний надвоє козирок кашкета набік, – га?!

      Новий комісар не чекав дальших пунктів допиту. Він підкинув праву руку й пробив кулею хоробре комротівське серце, як картоплю.

      Дальніші пригоди мали назву – «коли мексіканський лев співає сопрано на березі річки». СКАЧАТЬ