.

Чтение книги онлайн.

      Молодики купками від п'яти до дванадцяти чоловік прогулювалися, взявшись об руки, і підходили до численніших гуртків, що стояли то тут, то там; у кінці майдану, біля ґраток, про щось гомоніли люди в блузах, тим часом як поліцейські в трикутних капелюхах набакир, заклавши руки за спину, походжали вздовж мурів, лунко ступаючи важкими чобітьми по кам'яних плитах. У всіх вигляд був таємничий і стурбований; явно чогось чекали; кожен стримувався від запитання, готового зірватися з язика.

      Фредерік стояв біля молодого вродливого блондина з вусами й борідкою, якою хизувалися чепуруни за часів Людовіка XIII. Фредерік запитав його про причину заворушення.

      – Нічого не знаю, – відповів той, – та вони й самі не знають! Тепер у них так заведено! Кумедія, та й годі!

      І він зареготав.

      Петиції про реформу, під якими збирали підписи серед національної гвардії, Юманів перепис та інші події вже півроку призводили в Парижі до незрозумілих збіговиськ; і вони повторювалися так часто, що газети про них уже перестали писати.

      – Нема в них ні певної мети, ані власного обличчя, – правив далі сусід Фредеріка. – Мені здається, добродію, що ми вироджуємося! За добрих часів Людовіка Одинадцятого, ба навіть за Бенжамена Констана серед школярів було більше непокори. По-моєму, вони сумирні, як вівці, дурні, як пеньки, і годяться, хай Бог простить, хіба в бакалійники. І це називається студентство!

      Він широко розвів руки, як Фредерік Леметр у ролі Робера Макера.[9]

      – Студентство, благословляю тебе! – Тоді, звернувшись до лахмітника, що під тумбою біля винарні порпався в устричних скойках, запитав: – А ти також належиш до студентства?

      Дідок підвів нечупарне лице, на якому виділявся серед сивої щетини червоний ніс і безтямні п'яні очі.

      – Ні, ти, либонь, скоріше з тих, за ким плаче шибениця і хто шастає в юрбі та повними пригорщами розсипає золото… Ну, розсипай, патріарше, розсипай! Підкупляй мене скарбами Альбіону! Are you English?[10] Я не відмовляюся від дарів Артаксеркса. Давай побалакаємо про митну спілку.

      Фредерік відчув, як хтось торкнув його за плече; він обернувся. Це був Мартінон, страшенно поблідлий.

      – От, маєш, – сказав він, глибоко зітхнувши, – знову бунт!

      Він боявся накликати на себе підозру і дуже побивався. Найбільше непокоїли його люди, які нібито належали до таємних товариств.

      – А хіба існують таємні товариства? – мовив молодик із вусами. – Все це старі байки, якими уряд залякує буржуа!

      Мартінон попросив його говорити тихіше – він боявся поліції.

      – Ви ще вірите в поліцію? А справді, хто знає, добродію, може, я й сам шпик?

      І він з таким виразом глянув на Мартінона, що той, зовсім ошелешений, спершу не зрозумів жарту. Юрба відтиснула їх, і всім трьом довелося стати на східцях, які через коридор провадили до нового амфітеатру.

СКАЧАТЬ