Панас Мирний. Леонід Ушкалов

Чтение книги онлайн.

СКАЧАТЬ типові звороти і в своїх наслідуваннях поводиться все ж вільно, невимушено, з тією грацією, що й народній пісні такого надає чару». Але, мабуть, іще частіше Мирний-поет наслідує Тараса Шевченка, якого він просто обожнював і знав майже всього напам'ять. Недаром свій перший вірш українською мовою «Мучить, давить моє серце…» Мирний написав на треті роковини смерті Шевченка 26 лютого 1864 р. Юний поет здебільшого просто імітував манеру Шевченка, ідучи, зрештою, у загальному річищі української поезії 1860-х pp. На взір Шевченка Мирний пише свої «сни», «молитви», романтизує Гетьманщину (поема «Дорошенко»), змальовує ідилічний образ України-раю в поезії «Такая їх доля». Переважна більшість поезій Мирного так ніколи й не підведеться з «прокрустового ложа» Шевченкової поетики.

      Левову частку своїх поезій Мирний написав у ранній період творчості – упродовж 1860-х та початку 1870-х pp.

      Перегодом він буде досить скептично поціновувати не лише власну поезію, але й поезію як таку. Наприклад, 1885 р. в одному з листів до Цезаря Білиловського Мирний прямо казав: «Вірші писати, і тільки вірші – це іграшка, забавка». Мовляв, у юності я й сам писав вірші, та «тільки мені і користі з того, що, здається, завдяки тому моєму віршуванню я став краще писати прозою». І все ж Мирний писав поезію до кінця своїх днів. Це були дуже різні твори: за мотивами, жанрами, стилістикою. Зокрема, у Мирного є чимало поезій громадянського звучання. Так, десь на початку 1870-х pp. він написав віршоване «Братерське вітання провансальцям від рідних їм по долі українців» – послання до «фелібрів» (Фредерік Містраль, Жозеф Руманіль, Теодор Обанель, Жан Брюне, Поль Жієра, Ансельм Матьє, Альфонс Таван), які мали на меті відродження провансальського письменства. У цьому посланні виразно лунає мотив «lux in tenebris»[4] (Євангелія від св. Івана 1: 5), за допомогою якого поет висловлює свою віру в кращу долю обох народів: «Не за горами-то вже сонце правди / І незабаром займеться, над нами сходе світ!» А поруч із цим – численні любовні вірші, частина з яких позначена впливом «Книги пісень» («Buch der Lieder») Гайнріха Гайне. Деякі з цих поезій досить оригінальні й сильні за образністю. Варто пригадати хоч би початок мініатюри «Як лебідонька – на волос…» («Як лебідонька – на волос, / Як та скрипочка – на голос, / Мов те яблучко – на личко / Моя Галя невеличка!») або рядки з дев'ятої поезії циклу «Коломийки»: «Як той чернець старий та літній, / Я наложив на серце схиму… / Чим більше мушу я радіти, / Як ти, моя єдина, в йому?» Тут, за словами Єфремова, яскраво змальовано «настрій анахорета в коханні, однолюба, що почуває глибоко й сильно». А крім того, образ «схими» надає коханню особливої безплотності, сказати б, перетворює «амор» на «агапе» – риса, яка знайде своє, може, найяскравіше втілення в любовній ліриці Павла Грабовського, зокрема, в його образку «Жіноча душа»: «Гасне зірка найясніша, / Ангел ангела втіша…» Чимало цікавого є й у мирнівській поезії в прозі. Наприклад, шістнадцята поезія циклу «Думки» (1869—1870), загалом присвяченого темі кохання, розгортає мотив, СКАЧАТЬ