Консуело. Жорж Санд
Чтение книги онлайн.
Читать онлайн книгу Консуело - Жорж Санд страница 77
«Такий характер молодого графа, – сказав абат, – він людина замкнута, ні з ким не полюбляє ділитися враженнями і, кажучи відверто, не піддається впливу ніяких зовнішніх дій. Це властивість людей холодних, розсудливих, розважливих; так уже він створений, і я глибоко переконаний, що, прагнучи розворушити його, можна тільки внести тривогу в його душу, далеку від усякої жвавості й небезпечної заповзятливості».
«О! Я готова заприсягтися, що його справжній характер зовсім не такий!» – вигукнула каноніса.
«Пані каноніса, імовірно, відмовиться від свого упередження проти такої рідкісної переваги», – сказав абат.
«Справді, сестрице, – сказав граф Християн, – я вважаю, що пан абат міркує досить мудро. Хіба не він своїми зусиллями та впливом досяг того, чого ми так прагнули? Хіба не він запобіг нещастям, яких ми так боялись? Альберт був марнотратний, екзальтований, безрозсудно сміливий! Повернувся він до нас таким, яким йому належить бути, щоб заслужити повагу, довіру й шану оточення».
«Але повернувся потертим, як старовинна книга, – мовила тітонька, – а можливо, озлобленим і з презирством до всього того, що не відповідає його таємним бажанням. Мені навіть здається, що він не радий нам, а ми ж бо чекали його з таким нетерпінням!»
«Граф і сам з нетерпінням прагнув додому, – зауважив абат, – я прекрасно це бачив, хоча відкрито він цього не виявляв. Він же такий нетовариський. За природою своєю він дуже стримана людина».
«Навпаки, за вдачею своєю він дуже експансивний, – гаряче заперечила каноніса. – Він бував іноді запальний, а часом надзвичайно ніжний. Часто він сердив мене, але варто було йому кинутися мені на шию, і я негайно все йому прощала».
«Стосовно мене йому ніколи нічого не доводилося загладжувати», – сказав абат.
«Повірте, сестрице, так набагато краще», – наполягав мій дядько.
«На жаль! – скрикнула каноніса. – Невже завжди в нього буде цей вираз обличчя, що приводить мене в жах і надриває мені серце?»
«Це – гордий, шляхетний вираз, який личить людині його кола», – сказав абат.
«Ні! Це просто кам'яне обличчя! – вигукнула каноніса. – Коли я дивлюся на нього, мені здається, що бачу його матір, але не добру й ніжну, якою я її знала, а крижану і нерухому, якою вона намальована на портреті в дубовій рамі».
«Повторюю вашій ясновельможності, – наполягав абат, – що це звичайний вираз обличчя графа Альберта за ці вісім років».
«На жаль! Виходить, ось уже вісім жахливих років, як він нікому не всміхнувся! – вигукнула, заливаючись слізьми, моя найдобріша тітонька. – За ці дві години, що я не зводжу з нього очей, його стиснуті безкровні губи жодного разу не ожили в усмішці. Ах, мені хочеться кинутися до нього, пригорнути його до серця, дорікнути в байдужості, навіть насварити, як бувало. Може, й тепер, як колись, він, ридаючи, кинувся б мені на шию!»
СКАЧАТЬ