Консуело. Жорж Санд

Чтение книги онлайн.

СКАЧАТЬ відступився, щоб пропустити Андзолето, і, наказавши гондольєрам гребти до Корте-Мінеллі, залишився на березі, непорушний, як статуя. Здавалося, він спокійно чекав нового замаху на своє життя з боку приниженого суперника.

      – Звідки графові відомо, де ти живеш? – було перше, про що запитав Андзолето свою подругу, тільки-но палац Дзустіньяні зник із-перед очей.

      – Я сама сказала йому, – відповіла Консуело.

      – А навіщо ти сказала?

      – Бо він мене запитав.

      – Невже ти не здогадуєшся, для чого йому знадобилося це знати?

      – Очевидно, для того, щоб наказати відвезти мене додому.

      – Ти гадаєш, тільки для цього? А чи не для того, щоб самому з'явитися до тебе?

      – З'явитися до мене? Яка дурниця! У таку жалюгідну халупу? Це було б з його боку надмірною люб'язністю, чого я зовсім не хочу.

      – Добре, що ти цього не хочеш, Консуело, тому що результатом цієї надмірної честі могла б бути надмірна для тебе ганьба.

      – Ганьба? Чому? Далебі, я зовсім тебе не розумію, мій милий Андзолето. І мене дуже дивує, чому, замість того щоб радіти зі мною нашому сьогоднішньому несподіваному й неймовірному успіху, ти говориш мені якісь дивні речі.

      – Дійсно, несподіваному! – з гіркотою зауважив Андзолето.

      – А мені здавалося, що й у церкві, й увечері в палаці, коли мені аплодували, ти був іще в більшому захваті, ніж я. Ти кидав на мене такі полум'яні погляди, що я з особливою силою відчувала своє щастя, адже я бачила, як воно відбивається на твоєму лиці. Але от уже кілька хвилин, як ти похмурий і сам не свій, – таким ти буваєш іноді, коли в нас немає хліба або коли майбутнє вимальовується нам із тобою невірним і сумним.

      – А тобі хотілося б, аби я радів нашому майбутньому? Можливо, воно дійсно не таке вже й невірне, але мені ж бо радіти нема чому.

      – Чого ж іще тобі потрібно? Тиждень тому ти дебютував у графа й викликав фурор…

      – Твій успіх у графа затьмарив його, моя люба, ти й сама це чудово знаєш.

      – Сподіваюся, що ні, але якби навіть і так, ми не можемо заздрити одне одному.

      Консуело сказала це з такою ніжністю, з такою чарівною щирістю, що Андзолето відразу заспокоївся.

      – Так, твоя правда! – вигукнув він, пригортаючи наречену до грудей. – Ми не можемо заздрити одне одному, так само як не можемо обдурити одне одного.

      Вимовляючи останні слова, він із каяттям совісті згадав про почату інтрижку з Кориллою, й раптом у нього майнула думка, що граф, бажаючи остаточно провчити його, неодмінно розповість про все Консуело, тільки-но йому здасться, що вона хоч трохи заохочує його сподівання. При цій думці він знову спохмурнів, Консуело також замислилася.

      – Чому ти сказав, – мовила вона після деякого мовчання, – що ми не можемо ніколи обдурити одне одного? Звичайно, це найбільша правда, але з якого приводу це тобі СКАЧАТЬ