Проект «Україна». 1917—1920 рр. Постатi. Валерій Солдатенко

Чтение книги онлайн.

      Дмитро Табачник,

      доктор історичних наук

      Вступ

      Найвище покликання науки – прагнути збагнути сутність світу, закономірності його розвитку в усьому нескінченному різноманітті проявів. Завдання гуманітарного сегмента перманентно нагромаджуваних наукових знань – намагатись максимально наближатися до реалізації означеної мети щодо сенсу і змісту суспільного життя. Особлива роль тут належить історичній науці, представники якої мають зосереджувати зусилля на вивченні, поясненні, оцінці суспільних явищ, тенденцій і процесів.

      Своє призначення історична наука часом виконує ефективно і якісно, а часом – незадовільно, навіть деструктивно. Втім, останнє швидше стосується не науки як такої (у строгому розумінні слова), що просто не може нести в собі негативного заряду, а її корисливого використання на догоду певним інтересам і розрахункам. Тоді тінь сумнівів, недовіри падає на всю історичну галузь знання, на всі спродуковані в її «цеху» публікації – від документальних видань і серйозних монографій до газетних реплік. В емоційному запалі нерідко доходить до твердження, що історикам взагалі не під силу «докопатися» до справжньої істини, а відтак вони без кінця перелицьовують свої праці (з підручниками включно), вдаються до безсоромних маніпуляцій фактами, документами, тобто незмінно фальсифікують знання про минуле.

      Гносеологія цього феномена сама по собі не надто складна. Кожне нове покоління істориків цілком виправдано «переписує історію», намагаючись з позиції найновітніших наукових досягнень і надбань досвіду переоцінювати вдіяне й пережите попередніми поколіннями. Однак до цього природного процесу незмінно долучаються сили (передусім – політичні), які прагнуть так препарувати, подавати наукові дані, не зупиняючись перед їх свідомим спотворенням, щоб одержати вигоду. В умовах розшарування суспільства в полі їх впливу опиняється чимало тих, хто фахово займається історією (у наукових закладах, вузах, школах, засобах масової інформації тощо), її пропагандою. В результаті грань між суто науковими дослідженнями і кон'юнктурними публікаціями на історичну проблематику істотно розмивається, породжуючи у пересічного читача обурливі рефлексії, однак не даючи йому скільки-небудь надійних, перспективних орієнтирів, деформуючи масову свідомість.

      Одним із наочних прикладів тут можуть слугувати ставлення до таких іманентних природі людського суспільства проявів як революції. Якщо ще не так давно в працях радянських істориків революції поставали як невідворотна закономірність розвитку, як «локомотиви історії», як природний шлях кардинальних прогресивних якісних зрушень, то нині дедальшого поширення набувають зовсім протилежні висновки й оцінки. Революції зображуються, тлумачаться як зло, нещастя, невмотивована СКАЧАТЬ