Яса. Том 1. Юрій Мушкетик

Чтение книги онлайн.

      III

      Небу, як і людині, треба виплакатись. Три дні періщив у плавнях дощ і лютував вітер. Шипіла вода в протоках. Здавалося, то сичать велетенські змії, гинуть і пускають бульбашки. Дуби і вільхи над Чортомликом скрипіли й стогнали, кришилося сухе дерево і падало на плеса, й вода од кори стемніла. Сухі поламані очерети ворушилися, наче живі, вони хотіли втекти, але хвиля знову й знову валяла їх, старі, обсмикані, наче дідівські чуприни-оселедці; мітелки були мокрі й хилиталися жалюгідно. Десь за Микитиним Рогом прогримів грім, і запорожці хрестилися: недобра ознака – грім на нерозвинене дерево. Хвиля вляглася на четвертий день – дала можливість послам вирушити в дорогу. З неба сіялася руда мжичка. Одразу потепліло. Верби та вільхи понад Чортомликом стояли чорні, мокрі, з них капотіла вода, великі краплі густо плюскотіли по плесу. З верб у воду падали якісь жучки, їх хапала риба.

      Біля Грецької хати зібралося на проводи чимало запорожців. Прийшов за звичаєм і Сірко. Опріч того, удосвіта до нього прибіг посольський пахолок і сказав, що піддячий приказу Малої Росії Семен Щоголєв має до отамана пильну справу. Приймати когось з послів осібно кошовому не велів січовий закон, а погомоніти перед далекою дорогою не боронно нікому.

      Годовані вівсом, застояні посольські коні рвали з рук повіддя, харапудились, поривалися куснути один одного.

      Дощ припустив знову, люди стали ховатися під дашки торгових комор та шинків. Сірко вгледів серед запорожців і Міюського, хоч той ховався за спини й шапку насунув на самі очі.

      Щоголєв вийшов з Грецької хати останнім, наблизився до Сірка. Був у козацькій киреї, величезна кобка падала на лоба. Стали за рогом хати, де начебто дощ був менший. Щоголєв довго ковзав пальцями, намагаючись застебнути біля лівого плеча дерев’яного тиблика, але той вислизав. Врешті впіймав, загнуздав мотузяною петлею. З дощем похолоднішало, з ротів струменіла пара, танула під обнизаною краплями стріхою.

      – Отамане, – тихо мовив Щоголєв, – хлібний і пороховий пропуск я тобі добуду. Цар укаже гетьману, аби пропускав обози з провіантом, ломовими та нарядними ядрами. Про турок я оповім государю. Покладаю надію на Бога, що військо на оборону прийде. – Пожував мокрими губами й сказав несподівано жорстко та непривітно: – За самозванця ж милості не сподівайся. Й не покладайся в цьому ні на чиє заступництво.

      – Я покладаюся тільки на неї, – торкнув рукою шаблю отаман. – Увесь вік. Сподіваннями себе не дурю. Та й на що можу сподіватися, коли ось ти, посол царський, кажеш мені про запомогу таємно. Неначе крадене перепродуєш. Прощай, посол, і пам’ятай, що ті ядра полетять на захист не тільки моїх дочок, а й твоїх. Кажуть, у тебе гарні дочки.

      Щоголєву здригнулися брови й на мить з лиця сповзла державна суворість, воно стало сумне.

      – Мав ще сина, та погинув у бою з супостатами під Азовом, – сказав тихо. – Повір, знаю, як потрібні ті ядра.

      Він СКАЧАТЬ