Вогненні стовпи. Роман Іваничук

Чтение книги онлайн.

      Як лиш Йосип це сказав, умить скинули ґазди шапки й почали молитися за упокій душі станичного під дзвін відра в учителевій криниці, а відро бамкало зрідка, як на похороні, і сльозу втер Федір, бо кожен у селі шанував Маланюка, однак на Василевого переємника скоса й недовірливо позирали ґазди, бо ж усі знали, що він кури краде і вміє брати рекорди по спусканні повітря на сам Великдень за дзвіницею, і пів оленячої туші відібрав у людей, і може бути, що все це Йосип набрехав, але мовчали ґазди, бо завше його боялися, а тим паче тепер, коли він стояв із карабіном за плечима й міряв злим поглядом старцунів, які зібралися на раду, – мав уже Йосип Кобацький над селом збройну владу, і враз відхотілося Федорові старшувати, але вже мусив; Йосип скомандував, щоб діди розходилися по хатах і готували сало, хліб і масло на самостійну Україну, – буде він те все в людей забирати й віддавати кому там слід, а язика най ніхто не розпускає, якщо хоче ще трохи жити, бо час воєнний.

      То й розійшлися старцуни, духом поникнувши від таких виборів, тільки вуйко Мироняк на хвильку затримався в пасіці – для того, щоб уколоти новоспеченого старосту:

      «Нещасна наша Україна, коли таких генералів має!»

      Й не образився цим разом Федір на Мироняка, лише так тоскно стало в нього на душі – мало сльоза з очей не бризла: застала нас маленька воля ненавченими й безпорадними, бо ж чужий батіг примушував до роботи, а господарювати не навчив, і нема сьогодні гідних умільців у мене під руками, гей, а я ж прирівнював людей до бджіл – яка дурниця: все злагоджено в рою за Божим помислом – хто робітник, хто годувальник, хто вартовий, хто санітар – і всі комахи на своєму місці, бо вічно в них були як не дупло, то вулик, а ми й досі гнізда не маємо, без любові живемо, не молимось, Боже слово слухаємо з уст блаженного; зоставив Ти нас, Боже, сиротами в безверхому світі – і несеться крізь нього зранений олень, немов первородний наш гріх, немов примара неминучої спокути за невинно пролиту кров…

      X

      Це урочище насправді було закляте. Мольфар Іван, який ще в молодості переселився з глибоких гір на Пиконів, привів з собою в тихі язвинівські нетрі всілякої нечисті – арідників, нявок, чугайстрів, підлопушників, і хоч ніхто їх ніколи не бачив, всяк волів обминати галявину, скраю якої, притулившись до стіни букового лісу, стояла хатка з маленькими закоптілими віконцями, бо чого ж би то мав жити чоловік на безлюдді, якби не знався з нечистою силою, – і вчувалися водно селянам тривожні завивання, плачі, голосіння, дикі реготи; доносились вони з пиконівських лісів до Боднарівки не так літом, як зимою, й ніхто не знав того, що добрий мольфар оберігав село від градобоїв і блискавичних пожеж, а щоб мати силу боротися зі стихіями, мусив старий жити самотою серед дикої природи і вчувати впору її добру мову й лихі погрози.

      Дід Іван щороку на Святвечір, вимахуючи до небес барткою, викликав з далеких гірських бескеть до себе в гості володаря снігових кряжів Чорногора, а той не йшов, примерзлий СКАЧАТЬ