Хресна проща. Роман Іваничук

Чтение книги онлайн.

СКАЧАТЬ була ще порожньою, й ми мали волю для розмови. Ліда, видно, таки добре зголодніла: замовила собі яєчню, деруни, ще й бісквіт, я ж – тільки каву.

      – Ти пішки йшла зі Львова, що така голодна? – спитав я. – І все це з'їси?

      – Не знаю чи з'їм, – відказала зухвало Ліда, – але за це все заплатиш ти…

      – О, я маю таку можливість: недавно отримав гонорар за добірку поезій у товстому київському журналі.

      – Ти мене затьмарюєш: я не мала досі жодної публікації, хоч давно вже пробую сил у критиці.

      – Почекай, це не все, я тебе ще дужче затьмарю, коли скажу, що зі Спілки письменників прийшла мені письмова пропозиція збирати рекомендації для вступу…

      – Ти таки рішуче ступаєш на хресну дорогу, хай береже тебе Господь… Ну, а як напишеш колись роман, який задумав, – тоді до тебе без бука не приступай!

      Помовчавши хвилину, я відказав:

      – Мені не загрожує зіркова хвороба, про це я добре знаю: люблю працювати… Та й які там зірки, коли писатиму про пекло…

      – Й мусиш зійти в нього, як Данте…

      – Нам не треба сходити, ми в ньому перебуваємо… Колись християни ховалися від переслідувань у катакомби, а нам ховатися не треба: вся країна стала підземеллям, з якого немає виходу на світ Божий, ми всі так засекречені, що нас і не видно. Ніхто навіть не знає й того, що деякі партійці потаємно святкують Різдво й Великдень при заслонених вікнах, як і не знає теж ніхто, що комуністичні бонзи, які проповідують високу моральність, утримують приватні борделі…

      – Послухай свіжий анекдот, – посміхнулася Ліда. – Хтось там хвалиться, що бачив Леніна. А ти що, був у пеклі? – питають його. Чому – був, я там і досі перебуваю…

      А втім, покиньмо, Ігоре, хоча б сьогодні базікати про політику. Мусимо вірити тільки в одне: право на землю мають тільки ті, хто пролив за неї кров. І хай на цьому тримається наш оптимізм: український народ сповна віддав нашій землі данину крові.. Скажи, тобі зараз дуже тяжко?

      – Тяжко… І дякую Богові, що є на світі ти: з ким я міг би ще поділитися своїм болем?

      – Я допоможу тобі: відберу в Орести твого суперника… Уявляєш собі, я здуріла: ненавиджу Аркадія – піжонистого, штучного, вдекорованого – й водночас безтямно в нього закохана…

      – Бійся його, Лідо, він тебе знищить. Такі, як він, впокорюють навіть тарпанів.

      – А ні – впокорю його я… Я теж сильна, й мені жаль, Ігоре, що ти такий слабак. А мав би бути інакшим: Господня печать на твоєму чолі.

      – Моє становлення вже почалося, Лідо, я мушу стати мужнім.

      – Щоб ти став мужнім, треба тобі не такої пасії, як Ореста. Тобі потрібна підкована лошиця, а не муркотлива кицька з гострими кігтиками… Кажуть, у Сполучених Штатах перемогла на конкурсі краси каучукова дівоча подоба на ім'я Барбі. Купив би ти собі таку забавку, вона напевне красивіша від Орести…

      – Замовкни! – скрикнув Ігор.

      – Пробач, то я про себе. Я не знаю, чи СКАЧАТЬ