Ротонда душогубців. Тодось Осьмачка

Чтение книги онлайн.

СКАЧАТЬ ній ледве помітно було авто, що стояло при самісінькій стіні. А над ним і над стіною височіла вартова вежа і блищала бляшаним вершком від місяця. Там було тихо. Вежа відкидала тінь через всю дорогу, чи швидше вулицю, яка відділяє Кремль від міських будинків. На цій вулиці місячний блиск від вистеленого каміння хвилями вилискував у повітрі. І всі височезні будинки проти осередку Московської диктатури полоскалися у місячнім світлі і боками, і дахами, і вікнами. А ті місця, в які місяць не досягав, чорніли, неначе казкові провалля. І з жодного будинку не можна було помітити крізь його вікна із середини світла. Мешканці комуністичної столиці так спали, неначе навмисне притаїлися перед бідою, щоб вона проз їх пройшла і щоб не помітила їх загорнутих у містерію схову.

      Військовий, глянувши на місто, потім у тінь на авто, підійшов до його. І шофер сквапно перед ним відчинив двері, і військовий сів і сказав до шофера:

      – До місця їзди у вас є десять хвилин.

      І шофер з місця пустив машину на всю її силу. И вона летіла проз будинки через перехрестя вулиць, то вскакуючи в затінки, то знов вилітаючи на місячний блиск на дорогу… Хто бачив, як пролітає вогнеліт із безодні на землю крізь торкнуті місяцем хмари, той зможе уявити лет блискучої машини проз величезні будівлі, повні місячного світла, і проз чорні тіні, похожі на провалля.

      Нарешті Їздуни вже минули Москву і мчать степовою рівниною. Проз їх проскакують на боках де-не-де хатки, гаї і великі смуги лугів. І гудок авто ось прорізав заміський спокій і дав знак до зупинки. І машина стала. Чоловік у військовому виліз із машини і, нічого не сказавши, пішов наліво до березового гайка, що був над шляхом трохи поодаль. Перед військовим вилася добре втоптана стежка. І враз гук вартового пролунав назустріч військовому:

      – Хто йде?

      – Кремль.

      Була спокійна відповідь. Вартовий став убік і відсалютував машиновим крісом[1]. А перед мандрівником виринула із-за берез одноповерхова, але висока будівля з великими венеціанськими вікнами і напівплесковатим круглим дахом, похожим краями на з'єднані хорди, вихоплені з кола. А на самім його вершку на довгім міцнім держаку звисав червоний прапор. Його в'яло ворушив вітер, і від цього під прапором на даху коливалася тінь то сюди, то туди, неначе якась чорна велика птиця, прив'язана до припону, з останньої снаги вибивалася, аби тільки зірватися із свого прив'язу.

      Навколо будівлі оббігав низенький, пофарбований білою фарбою тинок. А поміж ним і будівлею зеленіли усякі візерунки з дернини.

      Військовий швидко відчинив хвіртку і попростував по стежці, викладеній червоною цеглою аж до дверей, що були між двома колонами під широчезним дахом, який дуже здовжувався через стіни. З кожного боку колони стояло по вояку, які, видно, упізнавши нічного гостя, теж виструнчилися і відсалютували. Із будівлі ні одно вікно не показувало світла так само, як і те місто, яке їздець проминув. І через те осередність її для свіжого ока була просто вражаюча. Найперше погляд ловив панікадило, що зринало згори із самого центру даху на кричуще червонім ланцюгу, похожім на тоненький струмок розтопленого металу, який у своїй течії почав застигати. І від кутика кождої хорди даху витягався теж такий самий ланцюг до панікадила, і через те враження було, що воно висить на червоній сітці ланцюгів. Воно складалося із чотирьох ярусів, повних електричними засвіченими лампочками.

      У цій будівлі, здавалося, що тільки є одна оця кімната, що являла простору залу люду, мабуть, тисяч на півтори. Вся середина її разом із стільцями зараз була лицем до прибулого так само, як і високі однопільчі двері аж ген за стільцями, де завжди у таких залах розлягаються сцени. Двері ці мали кольор, властивий свіжим бляхам заліза. І з лівого боку зали, і з правого двері були такі самі. Вся підлога під стільцями аж до порога світилася червоним єдвабом і зливалася блиском багряності із стінами теж кольору кривавого терору. І на стінах не було жодного патрету. У тій стихії червоніння в електричних зливах світла тільки вікна німіли у щільно натягнених запонах зеленого кольору з великими важкими китицями білого кольору. З правого боку від тих дверей, якими ввійшов військовий, стояв довгий стіл під білою скатертиною. Такий самий стіл був і з лівого боку дверей. Коло столів і з попереднього боку і з заднього стояли довгі ослони, оббиті жовтою шкірою, що тепер іскрила світлом. Тільки поміж ними маленький столик завдовжки з три метри мав ослони з обох боків з червоною шкірою, хоч і застелений був так само білою скатертиною. На йому лежала велика розкладена майже на ввесь стіл мапа. А коло лівого стола і коло правого сиділо по п'ять військових у білих мундирах з машиновими крісами, які лежали проти кожного рурками до зали.

      І коли увійшов сюди наш їздець, то з обох боків військові встали і віддали йому салют. А він їм сказав, дивлячись на мапу на столі:

      – Прохаю, посідайте.

      І сам сів, і вони вслід за ним посідали, але свої машинові рушниці не забули покласти перед собою на столі так, щоб були рурками до зали. Той чоловік, СКАЧАТЬ