#щоденник #карантин #Мілан. Ольга Бойко

Чтение книги онлайн.

      Полюбила обіди на свіжому повітрі: надворі плюс двадцять, вікна (вимиті вже втретє за два тижні) відчинені, хтось щедро поливає сонечком безтолкові голови, немов із лійки. З будинків навпроти, із сусідніх квартир доноситься стукіт столових приборів, дзвін келихів; у чистому міському повітрі чути запахи різноманітної їжі. Як у ресторані на Блакитному узбережжі, їй-богу, все чинно, елегантно, навіть забуваєш, що ні.

      Узяла собі за звичку сидіти на балконі. Навколо відбувається багато цікавого. Виявляється, у горщику з різдвяною зіркою живе коник-стрибунець. Назвався Каналетто. Приємно познайомитися!

      На початку карантину я думала, що з’явиться безліч часу – і на те, і на інше вистачить, – але ні. Без дисципліни він тече крізь пальці. Тому все за розкладом. І у вихідні, й у будні.

      Діти з нашого та сусіднього будинків, закинувши монітори та екрани, згадали давні забави, на кшталт тих, коли потрібно натиснути сусідський дверний дзвоник і втекти. Сучасний варіант виглядає так: з вікна покликати якогось випадкового перехожого або дорослого, що стоїть на балконі, і швиденько заховатися.

      Помітила, що за останні декілька днів чую набагато менше сирен швидкої допомоги. Пов’язую це з початком весни і сприятливого періоду.

      Андреа на запитання, чого йому найбільше не вистачає на карантині, відповів, що не вистачає спілкування з друзями, не онлайн і не в телефоні, а так, щоб побачити Габрі, наприклад, поплескати його по плечу: «Hey, bro», подивитися в очі й обговорити усе найважливіше.

      14 день карантину, Мілан

      За жодних обставин не лізти у телефон, щоб почитати новини, – звичка, яка з’явилася за тижні карантину. Пішла гуляти з собакою.

      Собаці начхати на коронавірус, у нього весна й амурний період. Поки Бенджамін обнюхував тротуар на предмет слідів привабливих дам, зробила серію апокаліптичних фото: іржава поштова скринька зі скошеними дверцятами, шмат стіни, на якому облупилася фарба у формі серця, щербатий асфальт. Тривога шукає виходу.

      Син спитав: «Мамо, а ти вже була в часи чуми?» Одразу згадала, що у квітні мені виповниться сорок два.

      Зустріла сусіда з дому навпроти. Він теж вивів улюбленця на прогулянку. Мальтійська болонка Юрій і Бенджамін зазвичай цілуються при зустрічі, але сьогодні примудрилися витримати дистанцію в один метр. Перекинулися парою слів із синьйором Джакомо, мовляв, як справи. Побідкалися. Обмінялися сподіваннями.

      – Мені здається… – Сусід витримав довгу поважну паузу. – Мені здається… над нами щось розпилюють… – і кивнув головою, вказуючи на небо.

      Зробили додаток, завдяки якому можна побачити, скільки хвилин доведеться стояти в черзі, перш ніж потрапити до супермаркету, який знаходиться поруч з твоєю геолокацією. Станом на ранок неділі двадцять другого березня – 95 хвилин, 87 хвилин, 60 хвилин, 105 хвилин.

      Небо затягнуте хмарами, і я не побачила, щоб на нас хтось щось розпилював. Ну, а якщо й так, то нехай це буде все те ж, що й учора, – сонечко з лійки.

      Андреа сам попросив, щоб я підстригла йому чубчика. Раніше про це й мови не було: мати до волосся не допускакалася за жодних обставин – тільки barbiere чи parrucchiere. Розчулилась.

      Тепер завдання – знайти і замовити перукарські ножиці на Amazon. Що проблематично. Останнім часом доставляють лише товари першої необхідності.

      До речі про естетику. Тижні СКАЧАТЬ