Добрий ангел смерті. Андрей Курков

Чтение книги онлайн.

СКАЧАТЬ видовбаній хвилями. Тут від раптового холоду по шкірі побігли мурашки. Перепад температур був неймовірний. Пахло вогкістю, морем. Сонцю цей шматочок берега був недоступний.

      Я зняв рюкзак. Зітхнув, подивившись на червоні смуги від його лямок на плечах.

      Захотілось їсти, і я дістав бляшанку «Каспийской сєльди». Розкривши її ножем, цим же ножем поколупався в шматочках риби і, не знайшовши нічого зайвого, пальцями перекинув шматочки риби в рот і запив її ж власним соком «с добавлением масла», як було написано на бляшанці. Запив їжу теплою водою з каністри – на язику залишився пластмасовий присмак. Щоб якось охолодити каністру, опустив її у воду біля берега, між двох каменів, які відвалилися колись від краю плато.

      Поступово тіло моє звикло до прохолоди, гусяча шкіра пройшла, і бадьорість мало-помалу почала повертатися.

      Я сидів на холодному камені. Дивився на море, на косі лінії хвиль, які спокійно і монотонно шліфували берег.

      «Життя прекрасне…» – думалося мені, хоча думалось якось сумно і з іронією. Сам я іронізував над собою чи думка ця була якимось внутрішнім міражем, заподіяним спекою, – не знаю. Хоча якщо міраж виникає всередині, у формі думки, та ще й першого дня перебування в пустелі – це вже зовсім сумно.

      Але мені не було сумно. Мені було спокійно і не хотілося ні рухатися, ні йти з цього затишного прохолодного куточка. Мені нічого не хотілося. Хіба що просто сидіти й дивитися на море, яскраве, блискуче на сонці, від якого я так добре сховався.

      Не знаю, скільки часу я просидів біля моря, відпочиваючи і насолоджуючись відсутністю спеки. Годинник мій – хоч скільки я його тряс – іти не хотів. Вода з нього чи то вилилася, чи то випарувалася, залишивши із внутрішнього боку скла запітнілість, крізь яку ледве помітні були дві застиглі стрілки.

      Щось мені підказало, що і на сонці вже не так жарко. Лінія горизонту начебто наблизилась і затремтіла сильніше. Певно, вечоріло.

      Я витягнув із води каністру, надів рюкзак і знову вибрався на пісок. І дійсно – сонце вже опускалося. Пісочний горизонт потроху червонів. І саме повітря було вже не настільки сухим і гарячо-колючим.

      Я продовжив свій шлях, і тепер мені йшлося набагато легше, ніж недавньою спекою. Це відкриття змусило мене згадати книжку, в якій мандрівники теж ішли через пустелю і йшли вони тільки вечорами та ночами.

      «Що ж, – подумав я, – вперед і з піснею».

      22

      Заснув я пізно вночі, в темряві, над якою горіли, висвітлюючи одна одну, зірки. Пісок, дещо охоловши, зберіг у собі сонячне тепло. Повітря, мов ковдра, яку неможливо зняти, теж зігрівало мене. Я накрив голову футболкою.

      Прокинувся від того, що відчув біля обличчя якесь чужорідне ворушіння. Злякано зірвав футболку і побачив маленького скорпіона. Різко відсунувся, мружачись од ранкового сонця. Скорпіон ліниво покрутився на місці й не поспішаючи зарився в пісок.

      Це ранкове знайомство з місцевим тваринним світом СКАЧАТЬ