Рожева Миша. Віктор Єрофєєв
Чтение книги онлайн.

Читать онлайн книгу Рожева Миша - Віктор Єрофєєв страница

СКАЧАТЬ плавати!

      Так казав мій тато. Розмахуючи руками.

      Він потонув. І мама – теж.

      В однієї сучасної російської дівчинки потонули в морі мама і тато. Дівчинка сміливо вирушила в підводне царство на саме Дно. Вона вирішила врятувати батьків від вічної смерті, повернути їх на Землю. Без батьків вона ж залишилася круглою сиротою!

      На Дні з нею трапилися всякі злі пригоди. Подолавши безліч поневірянь, вона сама потрапила в клешні Смерті, в якості якої працював на дні Краб-Велетень, схожий на морський порт з десятками підйомних кранів.

      Не який-небудь безглуздий Кощій Безсмертний зі старої казки, а величезний блискучий посланець майбутнього взявся шматувати дівчинку… За ним водилися різні клички. Чим страшніша нечисть – тим більше кличок! Деякі китайці, з тих, що жили на Дні, жахаючись, називали це чудовисько Шанхайською Примарою.

      Коротше, цією дівчинкою була я, і сльози відчаю пирснули саме з моїх очей.

      Коротше, коли Краб-Велетень з червоно-помаранчевим панциром стиснув мене потужною клешнею, я так злякалася, я так злякалася, що навіть опісялась! Але я навіть не помітила, що опісялась. Тому що я страшенно злякалася. А коли раптом відчула, що я опісялася, мені не було соромно. Тому що на моєму місці ви б усі опісялись…

      Злякано пробігло переді мною все моє крихітне життя від щасливого світанку до самого дна. Стоячи на волохатих, тремтячих від злості, але при цьому міцних ногах, вилупивши очі-перископи, ВІН почав душити мене перед тим, як відправити в смердючу пащу.

      І ось я вже в його смердючій пащі, зараз він мене порве!

      Прощавай, моє крихітне життя! Я хрипко кричу:

      – МамоОООООООООО!!!

      Я вже відключаюся. А в голові стукає:

      – Як же так? Кінець? Як же так?..

      Розділ 2

      СИИИ… ГРУДЕНЬ У МОСКВІ

      – Сиии! – присвиснула Рожева Миша. – Мене аж у піт кинуло! Але ж ти уві сні лише впісялася?

      – Що?

      – Ну, те, що ти не обкакалася!

      – Ні, тільки обпісялася.

      – Сиии! А ти помічала, що тварини, включаючи людей, пісяють із задоволенням, а какають з мукою?

      – Сиии! – передражнюю я Мишу. – Чому ти сьогодні така груба?

      – Настали грубі часи. Інших не передбачається. Коли у тебе закінчується дитинство? Сиии?

      – Сама ти Сиии! – розсердилася я.

      У неї це «СИИИ!» існує у всіх видах: окличному, запитальному, прохальному, наказовому – головний присвист її мишачої мови.

      – Подивись на годинник! – закликала мене Рожева Миша. – Де бабусині стрілки? Де твій будильник розміром з вигодуваного кроля? До кінця твого дитинства залишилась пара тижнів.

      – Як же я все встигну?

      – Ти стоїш над самим обривом казки.

      – Кінець обірваний. Я зараз кинуся вниз.

      – Як ти опинилася на морському дні?

      – Мої батьки не захотіли зустрічати Новий рік у Москві.

      – Сиии! Докладніше!

      Рожева Миша нюхає клавіатуру комп’ютера, як шматок смачного сиру:

      – Я сповнена натхнення! Знаєш, я більше за все на світі люблю сир Ґрюєр! Ах, Ґрюєр, Ґрюєр… Сиии! Я готова роками терти про сир! Коли мені страшно або весело – я завжди про сир… Ґрюєр – це краще музики Моцарта! Навіть самого сонця краще! Ементаль теж підходить! Одна лише голова Ементаля важить близько сімдесяти п’яти кіло!

      – А я… Якби моя воля, я б усім на світі подарувала по хом’ячку, – вставила я.

      – Але хом’ячків не можна перевозити через кордон, – зауважила Рожева Миша. – Втім, із сиром теж затримки на кордоні. Кладучи руку на серце, я все ж таки більше за все люблю Пармезан!.. Уявляєш? Давай напишемо книжку!

      – Про сири? – пхикаю я. – Я бачу, ти Пармезан любиш трошки більше, аніж мене.

      – Ти що! – злякалася Миша. – Не наступай мені своїми словами на лапи! Це боляче! Ні, книжка не про сири… Вона про Цар-Дно! Про безмежну підводну імперію!

      Миша негайно занурилась у замисленість.

      У вікно світить жебрацьке грудневе сонце. Рожева Миша потирає лапки:

      – Почнемо, Марусю?

      Жмурить очі, дивлячись у вікно:

      – Цьому сонцю так і хочеться подати милостиню.

      – Ми не в червні! – киваю я головою.

      – Твої батьки подають жебракам милостиню?

      – Тато СКАЧАТЬ