Люлька з червоного дерева. Новели, оповідання та оповідки 1976-2016 рр.. Роман Іваничук

Чтение книги онлайн.

      – А я?

      – А ти будеш моя княгиня!..

      Гарно зробилося від цих слів Оксані й дивно було, бо про таке лише чула, але ніхто їй того не мовив, і не чекала, бо то ще рано такої мови чекати, а Василько таки сказав, і, мабуть, ці його слова окреслили той день так контурно й чітко, що все запам’яталось донині – від слизько-чорної кременевої гальки на зарінку до величезної кряжистої голови далекої Тарниці.

      А потім вони втікали щодуху в ліс, бо побачили, як пряде стежкою Сатана-Харючка, а не хотіли здибатися з нею; певне, несла святенниця бесаги пліток з усього села і на додаток клубок Божих повчань, до самотнього мельника несла, який – єдиний у селі – мав терпець її вислуховувати; діти ж слухати не хотіли й утікали в ліс, де пахло грибами й живицею.

      На обід прибігли додому (тато вже повернувся з гір) і заніміли на порозі від дивного видива. В хаті на стіні висіла ще не висохла свіжа картина: нинішній день з жовтим кругом сонця між перістими хмарками, з лінивим голубим туманом, з напучнявілим рудим Черемошем і довгими дарабами – весь був на полотні. Дужий бокораш наліг на кермо, аж випнулися вузлами м’язи, обличчя його здалося дуже знайомим, і Василько вигукнув:

      – То мій тато!

      А тоді чи трохи пізніше, чи аж над сам вечір прибігла на подвір’я Сатана і закричала:

      – Кара Господня, кара! Йдіть до мельника – Івана забрати!

      І той зчорнілий день теж був чіткий і виразний. На картині – живий, а на столі споряджений господар Іван – мертвий. Василина згорблена над ним; мельник пучками сіпає золотий кульчик у вусі – сердиться на талісман, що не вберіг цей пишний день від горя; людно в хаті, чутно шепоти: «Кермо заклинило, скинуло на закруті під талбу». Василько не плаче, лише злякано позирає то на мертвого на столі, то на живого на картині батька й ще не усвідомлює, що віднині тато залишиться жити лише там, на стіні… Оксанка не знає, чим зарадити, бо ж і її тато теж цього не знає: він тільки то стискує, то опускає руки, і дівчинка, щоб якось продовжити добро цього дня, яке раптом обірвалося, шепоче до Василька:

      – Чуєш… Як виросту – буду твоєю княгинею…