Вовки Кальї: Темна вежа V. Стивен Кинг

Чтение книги онлайн.

      – Я бачу, – сказала вона чоловікові. – Ти ж не думаєш, що я сліпа?

      – А хіба тобі часом не хочеться бути сліпою? Щоб не бачити їх такими.

      Залія не відповіла.

      – Це неправильно, жінко. Неправильно. Завжди було неправильно.

      – Але споконвіку…

      – До сраки теє споконвіку! – закричав Тіан. – Це ж діти! Наші діти!

      – Ти хочеш, щоб Вовки дощенту спалили Калью? Щоб перерізали нам горлянки й повипікали очі? Таке вже траплялося раніше. Ти ж сам знаєш.

      Так, він це знав. Але хто міг усьому зарадити, як не чоловіки Кальї Брин Стерджис? У цих краях не було представників влади, навіть шерифа не було, ні верховного, ні нижчого. Вони могли покладатися лише на себе самих. Навіть у ті далекі часи, коли у Внутрішніх бароніях панували світло і лад, їм тут рідко перепадало щось від того чудового життя. У цьому пограниччі життя завше було дивним. А тоді почали набігати Вовки й воно стало ще дивнішим, набагато дивнішим. Чи давно все це почалося? Скільки поколінь тому? Тіан не знав, хоча вважав, що «споконвіку» – це занадто. Вовки почали нападати на села пограниччя за часів дідової молодості – дідового близнюка схопили, коли вони вдвох сиділи в піску й гралися в камінці.

      – ’Го зобрали, бо він попався під руку, – часто розповідав їм дід. – Коби я вишов того дня з хати першим, став ближче до дороги, то були б зобрали б мене, Господи милосердний! – І він цілував свій дерев’яний хрест, який дав йому Старий, підносив його до неба і хихотів.

      Утім, дідо діда розповідав йому, що за часів його юності – тобто п’ять чи навіть шість поколінь тому, якщо Тіан не помилився в підрахунках, – жодних Вовків, які прилітали б з Краю грому на сірих конях, не було. Якось Тіан спитав у дідуся: «А діти тоді теж народжувалися по двоє, близнюками? Старі тобі нічого про це не розповідали?» Дід довго думав, а потім похитав головою. Ні, він не пригадував, щоб старожили таке казали.

      Залія дивилася на нього стривожено.

      – Мабуть, ти не в гуморі, бо весь ранок воював з тією кам’яною землею, от і думаєш казна про що.

      – Я не можу думати про інше, бо вони їдуть, щоб забрати дітей, – відповів Тіан.

      – Ти ж не втнеш якоїсь дурниці, правда? Ще й сам-один?

      – Ні, – відповів він.

      Без вагання. «Він уже щось замислив», – подумала Залія, і в душі в неї зажеврів промінець надії. Авжеж, проти Вовків Тіан був безсилий, як і будь-хто з їхнього села, але простачком він теж не був. У фермерському поселенні, де більшість чоловіків не бачили далі власного носа й уміли хіба що орати й сіяти (а ще засівати жіноче лоно в суботу вночі), Тіан був кимось на кшталт унікума. Він міг написати своє ім’я й слова «Я КОХАЮ ТЕБЕ, ЗАЛЛІ» (і так її завоював, хоч вона й не змогла прочитати їх на землі), також він умів додавати цифри і перелічувати їх від великої до малої (а це, за його словами, було ще важче). Можливо, він…

      Якась частина її «я» не хотіла чути завершення думки. Але від згадки про Гедду й Геддона, Лію і Лаймана материнське СКАЧАТЬ