Характерник. Василь Шкляр

Чтение книги онлайн.

СКАЧАТЬ колись заходив до нас? – спитав писар Яковина, аби не мовчати. І пригладив розпушені конопляні вуса.

      – Той.

      – Чи не Іваном його звуть? – подав голос і Степан Білий.

      – Іваном, – трохи дратуючись, сказав Пелех. – Але я питаюся, як нам бути? Чи приймати їх, чи хай ждуть Сірка?

      – Ну, чума немов одійшла, – знов пригладив вуса писар Яковина.

      – А карантин не знято, – докинув суддя Білий.

      Наказний Пелех бачив, що їм обом так само, як і йому, – хочеться й колеться. Вони згоряли від цікавості – з чим прийшли донці? – але не вгадано було, чим це може обернутися для кожного з них, тому ні проноза Андрій Яковина, ні старий лис Степан Білий не хотіли лізти поперед батька в пекло. І, щоб довго не розводитися, Грицько Пелех сказав:

      – Так, давайте прямо. Не крутіть хвостами.

      – Годилося б коло зібрати, – дмухнув у вуса писар Яковина, і вони, його вуса, знов розпушилися, немов на вітрі.

      – Чи бодай скликати курінних, – почухав потилицю суддя Білий.

      – Ні, – сказав Пелех. – Карантину ще не знято. Ми навіть до церкви ходимо по одному. Тож вирішуймо втрьох. Ти, Андрію, за чи проти? – Пелех втупив очі-таляри в писаря.

      – Проти чого? – не зрозумів той.

      – Ти за те, щоб прийняти донців, чи хай ждуть Сірка? – пояснив Пелех.

      – Та як сказати. І за, і проти. Не знаю. Я так, як ви двоє.

      – А ти, Степане? – глянув Пелех на суддю.

      – Я теж отакої, – і далі крутив рудим пухнастим хвостом суддя. – З одного боку за, а з другого проти. Виходить, як ти, пане наказний, вирішиш, так і буде.

      – Гм, – гмикнув наказний Грицько Пелех. – Річ у тім, що я теж і за, і проти.

      – То що ж робити? – спитав Степан Білий, хоч йому, як судді, годилося першому покласти свій рішенець.

      – Еге, – тріпнув вусами писар Яковина. – Заковика.

      – Якщо не знаєш, як чинити, то покладайся на фортуну, – сказав Пелех. – Сиріч на жереб.

      Він поліз рукою у глибоку пазуху жупана й дістав срібного єфимка5.

      – Якщо монета впаде догори орлом, тоді хай заходять. А якщо догори конякою, тоді зась. Згода?

      – Мудро! – в один голос сказали суддя і писар.

      Пелех нігтем великого пальця підкинув монету, вона срібно замерехтіла в повітрі, потім, дзенькнувши, вдарилася об дубову стільницю, підстрибнула й не покотилася далі, а лягла перед їхніми очима догори орлом. Пелех, Білий і Яковина відчули полегшу, бо всім трьом вже не стачало терпцю дізнатися, з чим же прийшли до них донці. Але ні суддя, ні писар не знали, що на такі випадки наказний Грицько Пелех мав особливого єфимка, на якому з обох боків був викарбуваний орел.

      Проте він, наказний Пелех, розвівши руками, сказав невдоволено:

      – Ну що ж, нехай приходять. – Ще трохи подумав і підняв угору вказівного пальця: – Але не СКАЧАТЬ