Крізь час. Темна вежа II. Стивен Кинг

Чтение книги онлайн.

СКАЧАТЬ навушники авіакомпанії, через які він чує якусь недолугу розмову з кабіни пілотів. Але навушники забрали п’ять хвилин тому.

      Другою думкою було те, що за спиною хтось стоїть і розмовляє. Він ледь не вивернув шию ліворуч, але то було безглуздо. Подобалося йому це чи ні, але істина полягала в тому, що голос ішов зсередини голови.

      Можливо, пломби у нього в зубах працювали як радіоприймач для довгих, коротких чи надвисокочастотних хвиль. Колись він про таке чув…

      Ану вирівняй спину, шмаркачу! Вони й так тебе підозрюють. Бракувало ще, аби ти сильно нагадував навісного!

      Едді миттю сів рівно, наче його добряче огріли ззаду. Той голос – він не належав Генрі, але дуже сильно його нагадував. Таким він був у пору їхнього дитинства, коли вони гасали районом, Генрі на вісім років старший, середульша сестра (тепер тільки тьмяний спогад – Селіну збила на смерть машина, коли Едді було два роки, а Генрі – десять). Той скрипучий командний голос лунав щоразу, коли Генрі бачив, що Едді робить щось не так і може врізати дуба дочасно… як це сталося з Селіною.

      Що, в дідька лисого, тут відбувається?

      «Ти не чуєш голосів людей, яких тут немає, – відповів голос у голові. Ні, то був не голос Генрі – доросліший, сухіший… гучніший. Але подібний до голосу Генрі… і такий, що йому годі було не повірити. – Це по-перше. І ти не божеволієш. Я СПРАВДІ інша людина».

      Невже це телепатія?

      Едді підсвідомо розумів, що його обличчя геть нічого не виражає. І подумав, що, зважаючи на обставини, за це його могли б номінувати на «Оскара» як найкращого актора року. Він визирнув у ілюмінатор і побачив, що літак під’їздить до сектора «Дельти» в міжнародному аеропорту Кеннеді.

      Я не знаю цього слова. Але я точно знаю, що цим жінкам-військовим відомо, що ти везеш…

      Настала пауза. З’явилося відчуття – несказанно дивне, – що в його мозку порпаються примарні пальці, так, наче він живий картковий каталог.

      …героїн чи кокаїн. Що саме – сказати не можу. Хоча ні, мабуть, це кокаїн, бо ти везеш те, що не вживаєш, аби купити те, що вживаєш.

      – Які жінки-військові? – тихо пробурмотів Едді. Він не усвідомлював, що розмовляє вголос. – Що ти, в біса, верзе…

      Знову це відчуття, що йому дали ляпаса… таке реальне, що він відчув, як задзвеніло у вухах.

      Стули писок, ти, клятий недоноску!

      Гаразд, гаразд. Господи!

      І знову те відчуття, що в голові нишпорять пальці.

      Військові стюардеси, відповів чужий голос. Розумієш тепер? У мене нема часу, аби детально вивчати кожну твою думку, в’язню!

      – Як ти… – почав Едді й миттю стулив рота. Як ти мене назвав?

      Байдуже. Просто слухай. Часу дуже, дуже мало. Їм усе відомо. Військові стюардеси знають, що у тебе цей кокаїн.

      Але звідки? Це ж просто смішно!

      Мені невідомо, звідки ця обізнаність, і це не має значення. Одна з них попередила візників. А візники розкажуть СКАЧАТЬ