Господар колодязів. Марина и Сергей Дяченко

Чтение книги онлайн.

СКАЧАТЬ Ти ж знала, чим це може скінчитися – для нього… Навіщо ж ти?

      Вітер у димарі вив сильніше, вив, ніби дикий пес посеред кладовища. Уї-і-і…

      – Так, – тихо сказала Аніта. – Ви маєте рацію. Звичайно.

      Повітря заколихалося; в прочинені двері війнуло протягом. Юстин зісковзнув із печі, перекинув у темряві табурет, метнувся повз лавки – до дверей.

      – Ю-усе! – лунало йому вслід.

      На вулиці було світліше. На небі, в тому місці, де був місяць, хмари вже світилися білим.

      – Стій! – він наздогнав її біля воріт. – Стій… Послухай. Невже ми ніяк не можемо взяти діда з собою?

      – Так ти готовий іти зі мною?!

      – Піду, – сказав Юстин, цокотячи зубами, ймовірно, від холоду. – Я вже втік один раз – від вербувальників… Як боягуз.

      – І правильно зробив, – заперечила Аніта. – Тебе ж вели не на війну, а на бійню.

      – Тепер неважливо, – сказав Юстин. – Слухай… Я з тобою. Куди хочеш. Якби діда не було – я б узагалі не думав, пішов би за тобою – і все.

      – А якщо батько нас зловить?!

      – Не зловить, – Юстин махнув рукою.

      – А якщо зловить?

      – Не зловить! – гаркнув Юстин. – Що мені з дідом робити, га? Як він буде без мене?

      Аніта на хвилину замовкла. Потім раптом зчепила пальці:

      – Ну ось що… Я знаю спосіб, щоб ти міг час від часу до діда навідуватися. Допомагати йому. Грошима… Худобу можна буде купити нову, хату полагодити…

      – Відвідувати? – перепитав Юстин. – Тут?

      – Авжеж, – Аніта труснула волоссям. – Раз на тиждень… Приблизно.

      – Так про що ж ми розмірковуємо? – здивувався Юстин. – Стривай, я скажу йому, що скоро повернуся…

      – Не треба, – Аніта втримала його за руку. – Зараз місяць вийде… може, на одну секундочку. Якщо ти йдеш зі мною – то просто зараз!

      – Я йду, – сказав Юстин.

      Хмара відсмикнулася вбік, ніби рвана фіранка. Вивільнила місяць; Аніта відірвала нарешті свої губи від Юстинових – і простягнула йому половинку закіптявленого скельця.

      Юстин підніс скло до очей. Рука його йшла все повільніше, але все-таки не встигла зупинитися, не встигла повністю опинитися у владі страху; йому здалося, що він побачив кільце на білій поверхні місяця, обручку…

      Відчуття було таке, ніби падаєш у неглибоку яму. Місяць блимнув і пропав; коліна підігнулися, під босими ногами була вже не трава, а кам’яні плити. В його руці, як і раніше, жили тонкі Анітині пальці, холодні, як місяць…

      Він чув, як Аніта тонко, болісно скрикнула.

      Її пальці вислизнули з його руки – і тоді він розкрив очі.

* * *

      Тут було трохи світліше, ніж на залитому місяцем дворі. Праворуч і ліворуч угадувалися кам’яні стіни; повітря було не те щоб сперте, але якесь дуже густе, з ледь відчутним неприємним запахом, і Юстин, який звик до свіжого повітря саду і поля, закашлявся. Погано, якщо це і є те саме місце, куди вони з Анітою втекли, де їм тепер доведеться жити…

СКАЧАТЬ