Каторжна. Борис Грінченко

Чтение книги онлайн.

      Білолиций місяць тихо плив високим небом, розливаючи своє срібне проміння. Плив і оглядав світ широкий, а оглядаючи зазирнув у маленьку хатину, де маленьке дівчатко тихо шепотіло молитви, стоячи навколішках.

      – Господи! Візьми мою маму до себе з холодної ями – нехай їй у тебе гарно буде. І мені дай, Господи, щоб робити навчилася, щоб замість мами стала братикові й сестриці…

      Глянув місяць на дівчатко і, зачудований у святому здивуванню, немов зупинився на небі, обливаючи маленьку дівчинку, що молилася серед хати, морем свого сріблястого проміння. Чи бачив він, вічний без краю, коли-небудь таку дівчинку, чи чув таку молитву? Коли бачив і чув, то чи одніс же Богові ту молитву, щоб він обтер сльози на схудлому обличчю? Хай же він і тепер віднесе сю молитву, туди, перед престол Довічному й положить Йому до ніг, яко найчистіше й найсвятіше почування маленького дитячого серденька!..

      А вона все молилась, у місячному світі стоячи, мов ясний неземний дух чистої любові. А потім, положивши три поклони, устала, підійшла до брата й до сестри, вгорнула їм ноги кожухом і сама лягла біля їх, накинувши на плечі свитину.

      І довго стояв місяць зачудований, довго дививсь у вікно, ллючи небесний світ у хату, аж поки якась хмарка набігла й сховала його…

      Ксеня

      I

      Це було по весні…

      Я тільки одну зиму ще ходив до школи. Всі ми, школярі, сподівалися, що незабаром нас порозпускають, бо вже наближався екзамен. Мені страшно було його, того екзамену, бо казано, що на його якийсь пан приїде, але бажалося, щоб швидше він проходив, бо вже, правду кажучи, трохи таки набридло сидіти в душній і тісній похмурій школі у той саме час, як ліс гучав[83] од пташиних співів, як лука пишалася веселими квітками, як жваві метелики тріпали в повітрі своїми різноколірними крильцями, втікаючи від хлопців, що вганяли за ними. А ми щодня мусили сидіти до пізнього обіду в хаті. Ні, вже хотілося на волю!..

      Зате ж, як кінчалося вчиття і нас пускано додому, ніде правди сховать – я та й багато моїх товаришів не дуже дбали про науку, а більше надолужали згаяний у школі час.

      Так, це було по весні. Вернувшися з школи і кинувши на мисник[84] книжки, я вхопив свій складаний ніж і вибіг на вулицю. Мені хотілося зробити собі сікавку[85]. Я побіг у сад і скоренько вирізав собі цівку[86] з бузини. Тоді, розсівшися перед своїм двором, я почав виробляти сікавку. Я вже відрізав її і простромлював серединку, як зненацька біля мого вуха озвався голос:

      – Та й гарний же в тебе ніж!

      Я підвів голову. Це був мій товариш-кучанин[87] Івась.

      – Гарний ніж… Батько купив?

      Я глянув на свій новенький блискучий ніж, а потім на Івася і промовив:

      – Авжеж, батько!

      – Продай мені! – сказав Івась, і в його заблищали очі.

      – Зроду ні! – відмовив я зважливо.

      – Я СКАЧАТЬ