Танґо смерті. Юрий Винничук

Чтение книги онлайн.

СКАЧАТЬ коли відразу в кількох львівських газетах міг прочитати: «Віршовані привітання та надмогильні написи складаю всіма мовами. Звертатися за телефоном… Питати пані Влодзю». Ви гадаєте, що таке оголошення виглядає надто нахабним – «всіма мовами!» – але ще не було випадку, аби звернувся до нас хтось по віршик якоюсь іншою мовою, аніж згадані чотири. А ще моя мама мала неабиякий акторський талант, правду сказати, їй світило велике майбутнє, хоча вона й зіграла тільки одну роль, зображаючи в церкві четвертий смертний гріх. Однак вона вирішила зосередитися на чомусь одному і вибрала поезію.

      Взагалі пані Ґолду і мою маму об’єднував цвинтар не тільки нагробковими віршиками, а ще й тим, що пані Ґолда розмовляла з мертвими. Та що там казати – львів’яни полюбляли, прийшовши на цвинтар, побалакати зі своїми дорогими покійниками, хто подумки, а хто вголос, але контакт цей був односторонній, хоча, мабуть, були і винятки, бо не раз можна було побачити, як яка-небудь бабця, ворушачи вустами, киває при цьому головою, мовби погоджуючись з тим, що довелося почути, але більшість живих хоч і промовляли до мертвих, повідомляючи їм найсвіжіші новини, проте не чули, що на те скаже покійник. Ґолда була винятком – вона чула голоси потойбічного світу, її клієнтами були переважно вдови або невтішні матері, усі вони приходили до неї додому, і Ґолда, поринувши в транс, повідомляла їм щось таке, що разом зі слізьми виганяло з них розпач, а туга ставала не такою нестерпною, і бідні жінки виходили від неї з легкою душею. Особливих клієнтів Ґолда вела на цвинтар і спілкувалася з покійниками уже безпосередньо, притуливши вухо до гробівця.

      – Що-що він каже? – перепитувала зрозпачена вдовичка.

      – Каже, що йому тяжко там лежати, бо він не відчуває вашої туги.

      – Та йой! Та шо він таке меле! Та я вже спласла, як маца! Мало того, шо мене за життя усе шпіґав, то ще й по смерті!

      – Він каже, що йому було б легше, якби ви на гробівцю вибили якийсь гарний напис, який би засвідчив вашу тугу.

      – Справді? Так він і сказав? А ґіт*! Я то зроблю. А який напис?

      – Я вам дам адресу такої пані Влодзі. Вона вам порадить.

      Авжеж, моя мамця з Ґолдою працювали в парі, і не тільки Ґолда ставала в пригоді мамі, але й мама, виконуючи замовлення на чергову епітафію, цікавилася:

      – А чи ви не хтіли б поспілкуватися зі своїм чоловіком?

      – Як? – тетеріла з переляку вдова.

      – А так, наживо. Через медіума.

      – Ой, то певно гріх!

      – Який то гріх? Хіба Ісус не розмовляв з мертвими? Дам вам адресу такої пані Ґолди. Будете мені ше дякували а дякували.

      І хоч Ґолда, окрім сеансів спіритизму, ще ворожила на картах таро, на каві і на кісточках кролика, які вона називала кісточками святого Марцелія, але розмови з небіжчиками були найпопулярнішими.

      Оскільки ми з мамою вважали себе творчими людьми, то охоче крутилися в колах богеми, і хоча богема не крутилася в наших колах, нам це не перешкоджало. Пополудні ми з мамою бували в «Де ля Пе», прозваному СКАЧАТЬ