Врятувати Тараса Шевченка. Олександр Гаврош

Чтение книги онлайн.

      Яна швидко розгорнула синій нотатник на першій сторінці і показала написане згори великими буквами: «Р. Л. Попадинець». Під ним стояв номер мобільного.

      – Бачите, наш директор завжди так підписує свої блокноти, бо постійно їх губить.

      – Так, я чула це прізвище… То ви прийшли за нотатником? Певно, йому соромно вдруге з’являтися нам на очі. Повністю морально розкладений тип.

      – А що він учора такого утнув? Він у нас великий дивак…

      – Це ми вже зрозуміли. Дивак, як ви кажете, на всю голову! Уявляєте, він усівся на експонат і не хотів з нього вставати! Довелося кликати на допомогу охорону. Зав’язалася навіть словесна перепалка. І поки ми гукали поліцію, він… зник.

      – А ви можете показати цей експонат? – вдалася до хитрощів Яна. Від напруження вона вп’ялася у свою м’яку долоню білими лакованими нігтиками.

      Марина Андріївна попростувала у коридор і розв’язала червону стрічку біля крісла-гойдалки.

      – Ваш директор, перепрошую, важить понад центнер! Голова як казан, а розуму – ні ложки! Він же міг просто розвалити це стареньке крісло! – розгнівано проказала музейниця. – Я це так не залишу і буду на нього скаржитися!

      – А як він сів? Ось так? – мовила Яна і кішкою прошмигнула у крісло.

      – Що ви робите? – спантеличилася заступниця директора. – Це якась божевільня, а не музей!

      Вона хотіла гукнути на допомогу охоронця, але згадала, що щойно його відпустила.

      – Негайно встаньте! Що ви собі дозволяєте? – простягнула вона руку дівчині. Однак тій нічого не залишалося, як промовити заповітні слова: «Свято наближається!» і крутнутися з кріслом на 360 градусів. Коли гойдалка опинилася знову перед очима музейниці, то була вже порожньою!

      Марина Андріївна хитнулася, ніби випила забагато своїх ліків від мігрені, відступила кілька кроків і присіла на стіл охоронця.

      – Що відбувається? – потерла вона пальцями скроні. – Це неможливо! Дівчиська нема! Страхи Господні, де ж воно поділося?

      Музейниця начепила на ніс окуляри, уважно озирнула все довкола, навіть заглянула у сусідню кімнату, але всюди панувала мертва тиша. Ніде нікого…

      – Агов? Ти де? Негайно виходь! – гукнула пані Марина, вслухаючись у тривожну мовчанку. – Я повинна зачинити музей! Це вже не смішно!

      Пані Марина від постійного читання мала проблеми з очима, тому на свій зір не вельми покладалася. Вочевидь, коли крісло закрутилося, дівчина вискочила до іншої кімнати.

      – Так, треба випити пігулки… – жінка обхопила обома руками голову, бо від хвилювання їй аж памороки забило.

      Про всяк випадок вона квапливо зачинила музей ізсередини, аби ніхто чужий не зайшов і не вийшов, і пішла по мінералку до свого кабінету. Випивши заспокійливе, Марина Андріївна взяла до рук для самооборони дерев’яну булаву, яку подарували директрисі на ювілей, і ще раз пройшлася музеєм. Біля крісла-гойдалки вона задумано зупинилася. Дослідниця навіть присіла на нього, але потім СКАЧАТЬ