Царівна Нефрета. Василий Масютин

Чтение книги онлайн.

      Василь Масютин служив у 1914-1917 рр. в російській армії. В 1918-1920 роках керував графічною майстернею ВДХУТЕМАСу. Потім емігрував і в 1920-1921-х жив у Ризі, а відтак виїхав до Берліна, де працював ілюстратором у видавництвах. Російською та німецькою мовою видав кілька мистецьких підручників та монографій, опублікував чимало популярних нарисів про європейських графіків, низку статей з проблем мистецтва.

      У 1935-1944 рр. відвідував Львів, до якого мав сентимент, і казав: «Львів мені незвичайно подобається, ризикну гіпотезою: Львів з вигляду – це маленький Париж. Львівські пані мені подобалися куди більше від парижанок». У Львові він співпрацював із журналом «Мистецтво», був членом АНУМу – Асоціяції незалежних українських мистців. На початку 1930-х рр. створив понад 60 гіпсових медальйонів українських історичних постатей, які Святослав Гординський після смерті Масютина перевів у бронзу й поділив на серії «Княжа доба» і «Козацькі часи».

      У Німеччині змушений був заробляти тим, що малював рекламу й етикетки для берлінських купців, а також продавав вирізьблені статуетки українських гетьманів.

      Користуючись посмертною маскою, В. Масютин створив два портрети Кобзаря, ілюстрував багато російських та українських книжок, творив сценографію до кінофільмів компанії «УФА» (1930-1940), листівки на тему голодомору 1932-1933 рр. в Україні, рекламні плакати, олійні портрети, пейзажі, натюрморти.

      2 травня 1935-го Павло Ковжун надрукував у «Ділі» статтю про художника, який звірився йому про своє навернення до українства: «Життя відвело мене в інший бік, поки я не усвідомив собі тягу, що єдино могла привести мене до свого народу. Мої безпосередні предки, а в тому й батько, походять з Чернігівщини, де я був ще дитиною. Там чув я козацькі оповідання, пісні, там я пізнав свій старинний український рід, що з нього вийшли й військові козацькі старшини Масюти-Сороки. Коли я зустрівся з питанням української культури, переді мною відкрився новий, а разом з тим і старий свій властивий світ».

      «Масютин у своїй праці вглибився в форму і зміст української мистецької культури, – продовжив П. Ковжун. – Увійшов до неї з розмахом, з новими силами, в саму її гущавину, у все те, що хвилює наші передові мистецькі кола. Маючи величезний досвід, ставить він питання стилевої самобутности, опановує прояви мистецької української культури, аби підсилити її цілою силою свого мистецького знання і хисту».

      «З нагоди побуту В. Масютина у Львові, – читаємо в газеті «Назустріч» (1935, № 8), – кілька багатших осіб замовило собі в нього портрети. Деякі установи, що мають звичай вішати у своїх бюрах портрети своїх довголітніх голов (чи пак, «директорів», або, як звуть їх у нас з китайською чемністю, «президентів»), теж надумуються над тим, чи не скористати б з такої нагоди. Дирекцію одного з таких товариств намовляв прихильник нашого мистецтва замовити в Масютина портрет свого директора. Клопіт був з директором. Це була людина така скромна, що не могла скрити свого бажання мати великий портрет на великій стіні і боронилась перед такою пропозицією всякими арґументами. Боронилась ця достойна особа між іншим так:

      – Нащо кому мого портрету? Я собі звичайний…

      Присутній при цій розмові журналіст переконує:

      – Але ж, пане директор, хто там буде знати після вашої смерти, що це ви? Зате всі будуть знати, що це портрет Масютина!

      У лютому 1944 р. художник живе у Львові, має свою майстерню, зокрема 13 лютого «Український вісник» публікує з ним інтерв’ю. У червні 1945-го його заарештували в Берліні за зв’язки з українськими націоналістичними колами, й він 15 місяців перебував у концтаборі Заксенгаузен. Опісля, коли його звільнили, то доручили виготовити скульптурні декорації для нового совєтського посольства в Берліні та пам’ятник М. Глинці на Берлінському кладовищі.

      25 листопада 1955 р. в Берліні Василь Масютин покінчив самогубством. «Сохранился клочок бумажки с начертанной карандашом надписью в старорусской орфографии: “Кончаю с собой по своей доброй воле. В. Масютин”», – стверджує один з російських дослідників.

      В листі до Д. Бурлюка, батька російського футуризму і теж українця, В. Масютин пише: «Немного обидно, конечно, что, в силу обстоятельств, оказался между двух стульев: здесь я – иностранец, для соотечественников я все-таки на положении эмигранта, не прошедшего их школу, не напитавшегося их духом. Претендуют на меня как на своего кое-какие украинцы, но и те с оговорками. Так я и состою в «ничьих», и особенного интереса ко мне никто не проявляет. Это меня в сущности и не печалит, но все же немного грустно становится, что после меня еще некоторое время будет беречь мои вещи Марина (донька художника. – Ю. В.), а после нее все оставшееся после меня станет ненужным хламом. Думая так, не себя становится жаль, а жаль вещей, к которым у меня отношение как к живым существам».

      Донька художника Марина Масютин (1908-1998) теж захоплювалася графікою і зробила ілюстрації до окремих українських видань (Олександр Олесь. «Мисливець Хрін та його пси», 1944). По смерті батька вона передала СКАЧАТЬ