Життя Марлен Дітріх. Том 2. Мария Рива

Чтение книги онлайн.

СКАЧАТЬ справляв на гостя враження приватного міського замку. Люстри баккара, оббиті парчею стільці, безцінний антикварний декор, грановані дзеркала, обюсонські гобелени, фрізи з чарівними орнаментами, двері у версальському стилі, розкішні штори з атласу, тафти та органзи, що ними були оздоблені французькі вікна, і усюди – квіти, квіти, квіти, дівочо-свіжі, усіх відтінків нескінченної весни, із ненав’язливим ароматом, який викликав лише радість.

      У ті дні існували й інші розкішні готелі, що могли похизуватися не менш досконалими інтер’єрами. Але «Ланкастер», на додаток до нечуваної розкоші, був здатен забезпечити гостю абсолютну приватність. Ми мешкали там майже три роки поспіль. «Ланкастер» став нашею резиденцією, європейською штаб-квартирою, і жодного разу за весь цей час я не зустріла в ньому жодного іншого пожильця! Як вони спромоглися цього досягти? Як можна керувати готелем таким чином, щоб усі покоївки, камердинери, портьє та офіцианти здавалися клієнтові його власною обслугою? Щоб кімнати прибирали і міняли постільну білизну непомітно для гостей і підлаштувалися під їхній розклад так, щоб ніколи нічим їх не турбувати? Як може існувати готель без холу? Без телефонних дзвінків та метушні в ліфті, що через день не працює? Як можна позбавитися шуму від пилососів – нехай хоча б десь у кінці коридора?

      Готель «Ланкастер» довів, що все це можливо! У ньому навіть реєструватися було не потрібно. Дійсно – навіщо реєструватися, якщо приїздиш до власного замку? Тут нам ніколи не доводилося тікати від репортерів через кухню. Хоча французька преса та обожнювачі часом юрмилися у провулку, вони розступались, немов Червоне море перед Мойсеєм, даючи нам дорогу. Варто нам було увійти до готелю – і жодна людина не могла проникнути туди слідом за нами. Підкупити когось із персоналу «Ланкастера» було справою нечуваною, просто неможливою. І я досі впевнена: якщо б хтось із працівників готелю спокусився на гроші, його негайно стратили б на гільйотині.

      Цю коштовність знайшов мій батько, але згодом він уже несамовито жалкував про це. Фанати та репортери невпинно й віддано тримали облогу: вдень і вночі, під дощем і сонцем Рю де Беррі була заповнена людьми. У вузький, немов шийка пляшки, проїзд, татів зелений «Паккард» ледве протискався, і щоразу, коли мадам Дітріх треба було кудись вивезти, це перетворювалося на проблему. І це постійно турбувало тата. Після кількох тижнів вивчення зразків фарб та переписки із офіційними представниками «Паккарда», тато перефарбував-таки свою безцінну машину. Немов закоханий юнак, він так насолоджувався спогляданням її нового, темно-зеленого із золотавим відливом кольору, що кожного разу, проходячи повз, затримувався, щоб погладити крило або капот. І, звісно ж, ревно оберігав дорогу фарбу.

      Одного разу ми кудись збиралися, але варто було нам показатися з нашого «замку», як натовп кинувся вперед.

      – МАРЛЕН! МАРЛЕН!!! – верещали збуджені голоси.

      Стривожені жандарми, такі вилощені у своїх накидочках та первинно-чистих рукавичках, нерішуче підняли білі жезли. Авжеж, amour перемогла закон та порядок! Натовп підсунувся ближче, СКАЧАТЬ