Блокбастер. Зоран Жмирич

Чтение книги онлайн.

СКАЧАТЬ чіпати, тільки поранить? А якщо тільки поранить, скільки я ще проживу, перш ніж зрозумію, чи варто було ризикнути й викинути її назовні?

      Гадки не маю, як хімія у мозку витворює всілякі неможливі комбінації, але краєм ока я побачив досі непомічене рішення. У задній частині підвалу був туалет, звичайна дірка в підлозі. Ногою я штовхнув гранату в отвір, і вона вибухнула у вигрібній ямі.

      Шиме подивився на мене, вражений, його обличчя розтяглося в усмішці. Я повернувся до вікна – і в напівтемряві побачив, як іще одна граната летить у підвал. Я встиг кинутися вперед і, поки вона ще була в повітрі, долонями відбив її назад. Незграбно, як відбивав м’яча, граючи дитиною у волейбол. Я, до речі, так і не навчився, як інші, відбивати м’яча пальцями – завжди відбивав долонями, а інші гравці сердито гукали: «Затримка! Затримка!» Часом, бувало, я відбивав навіть правильно, та позаяк усі знали, що з мене поганий гравець, то й тоді звинувачували у «затримці». З мене сміялися навіть ті, хто грав не краще за мене. Через це вони самі собі здавалися кращими.

      Ну, і де ви зараз, покидьки? Зі своєю «затримкою» я виграв партію. Вибух змусив затнутися крикунів у дворі якраз тієї миті, коли двері підвалу затріщали під ударами чобіт. Уперше ми почали стріляти у відповідь. Я тоді подумав: хоча б не помремо, не випустивши жодної кулі. Дивно – мені вдалося знайти щось хороше у тій відчайдушній ситуації. І саме тоді я, вперше за вечір, змирився з тим, що загину. Почулося ревіння, лайка, прокльони.

      Їхні біль і лють змішалися, здіймаючи разом з тим і нашу лють. Ми стріляли в бік дверей і кричали. Для когось там, нагорі, це була, мабуть, дуже кумедна сцена – зневірені люди, які горлають і стріляють наосліп. Ми нічого не бачили, між нами свистіли кулі, наче прелюдія перед тим, як вони увірвуться і нам настане кінець.

      Раптом усе стихло. Я повернувся і без вагань кинувся до вікна.

      Безліч разів згодом думав я про той стрибок. Невже це фізично можливо – підстрибнути на два метри і, як м’яч, пролетіти крізь вузьке вікно? Від чого я відштовхнувся, якщо взагалі відштовхнувся, – я так і не знаю. Чи то Шиме підставив мені свої руки? Знаю тільки, що вже за мить біг лісом, виставивши руки перед собою і намагаючись не налетіти на якийсь стовбур.

      Втеча

      Наївно було вважати, що втеча з лісопилки сама по собі обіцяє порятунок. Якщо противник планував захопити плацдарм у долині, то мав докласти всіх зусиль, щоб знищити нас до останнього й забезпечити собі чистий простір аж до лінії фронту. Зважаючи на те, як легко і такою масою вони просочилися в наш тил, було зрозуміло, що це не окрема акція. Перший же реактивний снаряд, випущений у бік лісопилки, збив антену, а без неї ми не могли налагодити радіозв’язок зі штабом. Їм залишалося знищити нас і спокійно рухатися у темряві аж до місця розташування нашої бригади.

      Хоч я вже не перший день ходив цими теренами, у темряві я ніяк не міг зорієнтуватися. Якби з підвалу я побіг прямо через двір, то рухався б на північний схід – а мені туди не треба було. Наші таборували на північний СКАЧАТЬ