Собор. Олесь Гончар

Чтение книги онлайн.

СКАЧАТЬ style="font-size:15px;">      – На цю тему ми ще поговоримо, – підвівшись і вже рушаючи, сказав їй Володька. – Я скоро буду на Веселій, не думайте, що відцурався… Хоч і клопотів невпрогорт, але на рідну Веселу мушу заглянути!

      І ще того ж вечора заглянув.

      Удвох із кимось на скромному «Москвичі». Наче щоб не розполохати тишу зачіплянську, «Москвич» проїжджав вуличкою нешвидко, біля двору Баглаєвої Віруньки пригальмував. Відхиливши дверцята, Володька привітався з машини до куми, що саме порала квіти коло парканчика, запитав, коли ж нарешті Івана чекати. Дізнавшись, що відрядженець, можливо, вже зараз десь над Гімалаями летить, Лобода виказав радість:

      – О, приємно! Як приїде, гукайте ж… Відзначимо! Кокосового молока, напевне, привезе, знімемо пробу…

      Все він тут знає, цей Лобода, знає, що в кого робиться, хто чим заклопотаний, що кому болить. Олекса-механік саме проходить мимо них, сумно похиливши свою сократівську голову, Володька і його обдарував увагою:

      – Ну, Олексо, впіймав ти свого невловимого Бублика? Вибив з нього землю під відстійник?

      Олекса ще сумнішим стає. Піймав він таки того Бублика, дав той землі, та тільки, виявилось… не свою дав, сусідську виділив!

      Володька розреготався.

      – Дав, та не своє?.. Будуй багнище, тільки на сусідових полях? Ну й Бублик! Безсмертний Бублик! Отак повернути, – каже він у захваті. – Отак відкрутитись! Блиск!

      – Відкрутитись від нас йому буде не просто, – мовив механік, – хоча родючу землю втрачати – хто б це хотів?

      І пішов далі понурий, а Лобода, пересміявшись, знов пожартував до куми, що не дуже, здається, вона сохне за чоловіком, розкохалась, нівроку, наче після курорту…

      – Два роки, Вірунько, це треба мати витримку… Може, й забувати стала? Може, й скочити в гречку кортіло?

      Таке запитати повернувся йому язик! Холодом мовчання відповіла молодиця на його безтактність. Висуванцеві й невтямки, скільки вона передумала за цей час, скільки тривог за свого Івана через душу її перейшло… Десь там, в Азії, епідемія спалахне, а їй уже Іван перед очима, бо хоч і щеплення поробив, а все ж таки тропіки, де здавна то чума, то холера… Написав якось, що в Індійському океані з товаришем купались, а Віруньці й від цього тривожно – акули ж в океані! Внуки колись, може, у відпустку на той океан вільно літатимуть, а поки що далеч то яка, крайсвіт, безвість!.. Зовсім в недосяжності для неї Іван. Десь аж за Гімалаями, за найвищими горами, наче на небі десь!

      Стоїть Вірунька, злігши грудьми на паркан; задумою повивається налите, персиково-туге обличчя… Та не такі це думки, щоб ділитися ними з кожним мимойдучим.

      – Коли ти, Володько, оте своє потьомкінське риштовання обновиш? – кивнула на собор.

      Володька вловив критику, але не образився.

      – Скоро, скоро, – каже він. – Ітимуть танки переходом, може, завернуть… Їм кивни лише – наскрізь протаранять! Всіх кажанів соборних розполохають!..

СКАЧАТЬ