Де немає Бога. Максим Кидрук

Чтение книги онлайн.

СКАЧАТЬ б, немов ужалений, на мигах випрошуючи автограф. І напудив би від щастя в штани, якби на додачу вициганив ще й селфі.

      – Паскудство, – прошипів Лоуренс.

      Він стиснув кулаки та спробував заспокоїтися. Відволіктися. Перестати згадувати те, що сталося під час Супербоулу. Думати про щось хороше, наприклад, про бої в Пекіні. Та було вже пізно: спогади, неначе скинутий зі сходів килим, розгорталися самі собою. Лоуренс пригадав, як шалено калатало серце, коли його команда вишикувалася перед вирішальним розіграшем. М’яч – на позначці один ярд. До залікової зони «Ренегатів» рукою дістати. Рахунок – 24:28 на користь бостонців49, «Загарбникам» потрібен тачдаун. Велетенський електронний годинник за спинами захисників «New England Renegades» відраховує час до закінчення матчу… 49… 48… 47 секунд. Один ярд. Один довбаний ярд! Лоуренс пам’ятав, як скоса кинув погляд на бокову лінію «Ренегатів», де заціпеніли Білл Вентрон і його помічники, й зміркував, чому тренер «Ренегатів» не бере тайм-аут, аби зупинити час50? 44… 43… Якщо м’яч перетне лінію, рахунок стане 31:28 на користь «Загарбників»… 42… 41… і в «Ренегатів» просто не залишиться часу, щоби спробувати відігра…

      Деренчання телефона повернуло ресивера до тями. Лоуренс поліз до кишені, приклав мобільний до щоки.

      – Так?! – гарикнув він.

      – Воу, – пролунало в динаміку. – Чого такий злий?

      – Нічого… – Лоуренс видихнув. – А, йди нахер! Просто поганий настрій.

      – Йо, то я тобі зараз його поліпшу! Я знайшов собаку, про якого ти навіть не мріяв. Сунь Чи просить шістнадцять куснів.

      – Дорого. Що за собака?

      – Буллі кутта51.

      – Пакистанський мастиф?

      – Ага! Справжній диявол, Ларрі, справжній диявол! І щоб я здох, коли перебільшую. Він на моїх очах роздер ведмежа.

      – Ведмежа? – Лоуренс звів брови. – Ти сказав «ведмежа»?

      – Так!

      – Звідки вони взяли ведмедя?

      – Чувак, це Китай. Я не знаю, звідки вони взяли ведмедя, проте не здивуюся, якщо наступного року вони тренуватимуть псів на драконах. Коротше, слухай, і нехай твоє…

      – Почекай, – Лоуренс перебив співрозмовника, все ще не розуміючи причину захвату: – Скільки тому ведмежаті?

      – Ну, бля, ну, чувак, я не Стів Ірвін, я не знаю. Рік, півтора, може, трохи більше. Я не шарю у ведмедях. Воно було десь удвічі важче за мастифа.

      Лоуренс ледве стримався, щоб не присвиснути. Вдвічі важче за дорослого буллі кутта. Триста? Триста п’ятдесят фунтів52? Він відчув, як збудження, неначе бульбашки, попливло крізь шлунок до грудей і далі до шиї.

      – Гарді, то яке це, в сраку, ведмежа?!

      Той, кого назвали Гарді, самовдоволено пирхнув.

      – Ну, я сказав «ведмежа», бо це був не зовсім дорослий ведмідь, розумієш? Щоб ти раптом не подумав, що наш мастиф прикінчив триметрового грізлі.

      Він промовив «наш». Наш мастиф. Бульбашки, СКАЧАТЬ