Камiнна душа (збірник). Гнат Хоткевич

Чтение книги онлайн.

      …Плакала Гафійка, плакала Маруся. Мов сама пережила ту страшну драму в тісній щілині між гір, у хатці – ластів’ячім гнізді, безладно заваленій здобичами нічними, денним розбоєм.

      А коли йшла потім спати Маруся, – довго прислухалася: чи не скрипить де підозріло віконниця, чи не йдуть опришки, чорні хлопці.

      III

      Що й говорили старі їмості про весну, але й то мало. Всім єством своїм відчула Маруся прихід свята землі.

      Мов чар який уступив у природу, по людях, оп’яняючи, розлився. Мов тисяча заплющених очей розкривалася. Чулася якась напружена робота в організмі всесвіту, якась боротьба і якесь нове торжество нової правди.

      – Йой, сказати – шо то весна! – говорив старий Дмитро, вартівник. Маруся часто любила збігати до нього і слухати довгих його оповідань. Зустрічав уже якусь не то вісімдесяту, не то дев’ятьдесяту весну, а все ще не міг рівнодушно відноситися до її приходу, сам відживав рівно з природою, чув «єснішу кров» у собі.

      – Йой, шо то весна! Імив би ю та й тримав в оби-дво́їх руках по вік вічний. І шо то за чєс, шо то за любість – годі вповісти! Думайте лиш собі, їмостечку, шо таку сми путерю в кістках чую, що зара’ бих… не знаю, шо робив.

      Маруся поглядала на крепкого, жилавого діда, на його міцні чорні від праці руки і гадала собі: який же він був в молодості?

      – Виходьте д’мені, їмостечку, на сєту ніч[8] Благовіщенє: мемо ворожити вбоє[9], – казав Митро і підморгував, підкивував головою, мовби любаску кликав до себе на ніч. – Зрештою, хто знає… хто знає… Усєко на світі…

      На ніч благовіщенську Маруся до діда не пішла, але однаково знала погоду на цілий рік наперед. Річ у тім, що Митро славився умінням відгадувати погоду після приміт благовіщенської ночі, і до нього регулярно щороку зіходилася гуцулія довідуватися: чи сіно дешево пускати, чи худобу, чи плови́ віщували сєті зорі, а чи верем’є на літню пору, чи сіяти колопні[10], а чи лен і т. д. і т. д.

      І старий Митро, пихкаючи люлечкою, повагом, зі свідомістю висоти функції говорив:

      – А ци у кєму вам[11], люде добрі, та ци у памнєть – єк сми тогид[12] вам говорив: запасайте, люде, трави худобов, спізнюйте косінє – най дзелень Божа не ростет борзо, аби не вдарили студени, плюти та й гляба тогди косити?

      – Ає! ає!.. Говорили-сте, Дмитрику, діждали би-сте.

      – А ци то си не справдило?

      – От ік у воко, бігме.

      – Я шош коло хати спас, а у верху, гадаю собі, най буде, бо то, ади, високо зимарки нема. Та шо думаєте, ґазди? А не взєв-сми відтив ні віхтя сіна!

      – О?

      – Кобих так здоров! Шо брав звідтив двоє сін, а то – ні віхтя.

      Митро слухав те ніби рівнодушно, але зморшки весело грали у нього на лиці. Помовчавши кілько слід, зачинав:

      – Ну, то тепер іскажу вам, ґазди мої славні, шо й весна буде файна, і сапанє, і по сапаню, і єк колопні брати. Не сійте, люде, лену, бо лен дощ полюбляє, а зорі так приповідають, що ладне буде верем’є увес чєс і на трави добре. СКАЧАТЬ