Місто. Роман Іваничук

Чтение книги онлайн.

СКАЧАТЬ з подиву, бо в неділю у нас склалася вельми погана думка про нього; ми здивувалися і обидва присоромилися, що не сказали цього першими: «Снідаймо і збираймося. Не маємо права чекати, поки нас знайдуть на Лисинці, наш обов’язок зголоситися в сільську раду». Ми з Романом мовчки переглянулися – мовляв, ніколи не варто робити поквапних висновків: Мирон, як і кожен з нас, має свої вади, але він людина чесна і до того ж рішуча. Після сніданку ми подалися до села. Голова сільської ради був розгублений, він нічого до пуття не міг нам сказати, жодних розпоряджень з райцентру не отримав, порадив прийти за два-три дні. Третього дня, коли ми прийшли знову, канцелярія сільради була зачинена, а сторож приголомшив нас повідомленням, що влади в Білій Березі вже нема, що по буковинському тракту пішли румунські війська, а по покутському – німецькі; сюди ж, на це бездоріжжя, хто має час нині заходити, та й для чого? Я відчув, як щось упало в моїх грудях, буквально впало, мов камінь, – аж хляснуло, і витиснуло приглушений стогін: що ж тепер робити? Втікати на схід через пекло фронту, йти зголошуватись до окупаційних властей? Глянув на Романа – він втиснув голову між плечі, ніби хотів заховатися сам у себе, мов равлик у мушлю, і після довгої мовчанки проказав: «Треба було ще в неділю… до Міста… Щось там робилося напевне. Мобілізація, евакуація… Пропало все, і ми пропали…» Тільки Мирон був спокійний, в його очах світилися рішучість і надія чи то цікавість: струс видобував з цього лінивця й скептика незвідану енергію. Він промовив: «Нам треба перечекати. Ходімо на Лисинку».

      Вибравшись стежкою на Лисинку, друзі довго стояли на самому її вершечку з тильного боку Василининої хати. Покійний ґазда, видно, над усе любив простір і волю, бо ж скільки праці мусив прикласти, щоб винести будівельний матеріал на піднебесну вершину, звідки довкруж видно застигле море гір, і вищої в околиці нема, хіба десь аж там, за Устеріками, ближче до Жаб’я, де починається Чорногора.

      – Сьоме небо, – сказав Мирон і розглянувся довкола, мов генерал, який оцінює стратегічний пункт. – Сьоме небо, – повторив, мабуть, для того, щоб нове ймення Лисинки, яке вмістило в собі не лише поняття висоти, а й неприступності, прийнялось нині серед них – для спокою і безпечності.

      Всюди панував синій спокій, що повис тремтливим мевом над ізворами – глибокими й недосяжними навіть для ока; стрімка з усіх боків Лисинка, вкрита руном стиглої трави, в самому низу оперезалася низьким смерековим лісом, мов частоколом, за яким біля східного пруга підніжжя голубів згин Черемошу, позначений тонкою рискою ледве видної звідси кашиці. На правому боці ріки звивалася жовта стрічка дороги з Путили на Чернівці, вона була безлюдною, і Страусові знову хотілося сказати «не може цього бути», та знав уже, що заклинати даремно, сталося невідворотне, а тому, шукаючи виходу з безнадійної ситуації бодай на сьогодні, окинув довкола гірську пустку, непрохідну й первісну, і, вимірявши оком глибину схилу Лисинки, повторив за Мироном, ніби погодився з його запевненням цілковитої для них безпеки:

      – Справді, сьоме небо…

СКАЧАТЬ