Місто. Роман Іваничук

Чтение книги онлайн.

СКАЧАТЬ ту книжку в коричневій палітурці ти колись завжди носив з собою, я в тебе її позичав…

      – Я випадково знайшов її на горищі в будинку, в якому живу. На жаль, надто пізно… Можливо, якби прочитав її ще до свого вступу в університет, то… «Так мовив Заратустра». Він добре говорив…

      – Богдане, не будь пуританином, – глянув Роман на Страуса. – Нині треба згадати ім’я Ніцше, бо воно й справді може забутися саме тоді, коли на світову арену вийшли «надлюди», про яких автор мріяв усе своє життя. Не можна забувати про хрещеного батька, бо ану ж таки створиться ілюзія, що їхня поява – випадок, а не виплодок… Тож скажи, Мироне, перед чим ви тоді відступили?

      – Перед твоєю силою, і це закономірно, – всідався на свого коня Мирон.

      – Але ж він кволий, а вас було багато, – втрутився в розмову Страус. – Я поясню тобі: перед силою його духу, кажучи пишно. Так, так… А ти тільки-но замахнувся на те, що є основою духовної сили людства, замахнувся в день початку вакханалії бандитів!

      – Мрійники! – розвів руками Мирон. – Блакитні мрійники. Світ двигтить, моцується, змагається, а вони заспівали жебранку… Ну що з того, що з того, що мій батько чесно працював усе життя, а мати зміцнювала свій дух молитвами, що мене начиняли високими мріями? Духовні сили! Мене збили на квасне яблуко ендеки2 у львівській альма матер, бо силу мали вони, а не я. Бздури, панове. Якби ми виховувалися за їх рецептами, то нині я не нидів би в нотаріальній конторі, а ти – в бухгалтерії споживспілки. І ти, філософе, був би академіком, професором або міністром, а не шкільним учителем! Та що говорити з вами, упокореними слабодухами! – Мирон повернувся і знову вийшов, гримнувши дверима.

      …У бурсі для хлопців місця не знайшлося, Роман з Богданом замешкали в терціяна3 Костецького.

      Терціян був першою особою в ґімназії. Так, принаймні спочатку, вважали сільські хлопці, які, одягнувшись у ґімназійну форму, зовнішньо допасовувались до міських ровесників, проте внутрішньо ніколи поріднитися не могли – різнобій між ними відчувався завжди: селянська боязливість, несміливість, поступливість, скованість і наївність надолужувалися впертою працьовитістю, спонуканою перш за все почуттям затаєної помсти над міщухами, і селюки, не здатні зрівнятися з ними розкованістю манер, часто перевершували їх знаннями. Бо Вулицю нікому ще не вдалося здолати, її можна тільки з гідністю переступити.

      Повертаючись після обіду з уроків, Роман і Богдан кожного разу з острахом заходили до будиночка, який своїм дахом не досягав рівня моста на Чорному потоці, навшпиньках заходили на кухню, де біля плити завжди поралася Миронова мама, схожа на черницю і одягом, і упокореністю своїй долі; під стіною на бамбетлі4 лежала спаралізована Миронова бабуся, котра без упину молилася, беззвучно ворушачи губами; з кухні двоє дверей вели до двох кімнаток, в більшій жила сім’я терціяна, а в меншій – квартиранти-ґімназисти.

      До СКАЧАТЬ