Етюд у багряних тонах. Артур Конан Дойл

Чтение книги онлайн.

СКАЧАТЬ style="font-size:15px;">      «Артур сам звелів би нам казати лише правду», – твердо сказала дівчина.

      «Раджу вам розповісти все, не приховуючи, – наказав я. – Напівзізнання навіть гірше, ніж нічого. Крім цього, ми й самі вже дещо знаємо».

      «Нехай уже це буде на твоїй совісті, Алісо! – вигукнула мати й обернулася до мене. – Я вам розповім усе, сер. Не подумайте, що я хвилююся через те, що мій син причетний до цього жахливого вбивства. Він ні в чому не винен. Боюся лишень, що в ваших очах і, можливо, в очах інших він буде несамохіть скомпрометований. Утім, це також неможливо. Свідченням цього є його кришталева чесність, його переконання, все його життя!»

      «Ви краще розкажіть, як усе було, – спонукав я. – І можете повірити, якщо ваш син ні до чого не причетний, нічого лихого з ним не станеться».

      «Алісо, будь ласка, залиш нас удвох, – попросила мати, і дівчина вийшла з кімнати. – Я вирішила мовчати, але якщо вже моя бідолашна донечка згадала про це, то робити нічого. Й оскільки я зважилася, то розповім усе докладно».

      «Оце розумно!» – погодився я.

      «Містер Дреббер жив у нас майже три тижні. Він і його секретар, містер Стенджерсон, подорожували Європою. На кожній валізі була наклейка «Копенгаген» – отже, вони прибули безпосередньо звідти. Стенджерсон – чоловік спокійний, стриманий, але його господар, на жаль, людина зовсім іншого характеру. У нього були кепські звички, і поводився він вельми свавільно. Коли вони приїхали, він першого ж вечора дуже напився, й якщо вже казати правду, після полудня ніколи не бував тверезим. Загравав із покоївками й поводився з ними нахабно. Найжахливіше, що незабаром він зачепив і мою доньку Алісу й неодноразово молов язиком таке, чого вона, на щастя, завдяки невинності навіть не могла зрозуміти.

      Якось він дійшов до крайнощів – схопив її і почав цілувати. Навіть його особистий секретар не витерпів і дорікнув господарю за настільки непристойну поведінку».

      «А ви з якого дива це терпіли? – перепитав я. – Ви ж могли викинути геть ваших мешканців будь-якої миті».

      Запитання, як бачите, цілком природне, проте місіс Шарпантьє дуже знітилася.

      «Бог свідок, я відмовила б їм наступного ж дня, – сказала вона, – але надто великою була спокуса – адже кожен платив по фунту на день, тобто, чотирнадцять фунтів на тиждень, а в цю пору року так важко знайти мешканців! Я вдова, мій син служить на флоті, а це коштує чималих грошей. Не хотілося втрачати прибутків, ну, й терпіла, скільки могла. Але остання його витівка мене вже зовсім обурила, і я негайно попросила його звільнити кімнати. Тому він і поїхав».

      «А далі?»

      «Мені відлягло від серця, коли вони поїхали. Мій син зараз удома, у відпустці, але я боялася розповісти йому, бо мій хлопчик дуже запальний і ніжно любить свою сестру. Коли я замкнула за ними двері, у мене немов камінь із душі впав. Але, на жаль, не минуло й години, як продзеленчав дзвоник і мені повідомили, що містер Дреббер повернувся. Він поводився дуже нахабно, либонь, устиг добряче нализатися. Вдерся в кімнату, де сиділи ми з донькою, і буркнув мені щось незрозуміле про те, що він, СКАЧАТЬ