Потоп. Том II. Генрик Сенкевич

Чтение книги онлайн.

СКАЧАТЬ все, що в Кейданaх відбувалося. Він розповів, що вислав гетьман литовський такого собі пана Кміцицa з листом до шведського короля і з проханням, аби з двох боків разом ударити на Підляшшя.

      – Диво з див! – вигукнув пан Заглоба. – Бо коли б не той пан Кміциц, то ми б так і не зібралися воєдино і міг нас з’їсти Радзивілл, якби надійшов, одного за одним, як седлецькі бублики.

      – Розказував мені пан Володийовський про це все, – відповів пан Сапєґa, – бо мені здається, що він має до вас особисту прихильність. Шкода, що до батьківщини її не має. Але такі люди, котрі нікого, крім себе, не бачать, нікому добре не служать і кожного зрадити готові, як у цьому разі пан Кміциц Радзивіллa.

      – Лише між нами немає зрадників і ми всі до смерті при ясновельможному воєводі стояти готові! – зауважив пан Жеромський.

      – Вірю, що тут є лише чесні жовніри, – підтримав пан воєвода, – і навіть не сподівався, що тут такий лад і достаток застану, за що панові Заглобi мушу бути вдячний.

      Пан Заглоба аж раки пік від задоволення, бо йому доти здавалося, що хоча воєвода вітебський і трактує його ласкаво, але не з таким визнанням та авторитетом, якого собі пан колишній реґіментар бажав би. І він узявся розповідати, як правив, що зробив, які запаси зібрав, до яких дій удався, гармати спровадив, піхоту сформував, врешті-решт яку обширну мусив провадити кореспонденцію.

      Не без гордощів згадав і про листи, надіслані до короля у вигнанні, і до Хованськогo, і до електора.

      – Згідно з моїм листом мав би пан електор чітко визначитися, він за нас чи проти нас, – випалив дідуган із гордістю.

      Але воєвода вітебський був веселий чоловік, може, вже й захмелів трішки, тому погладив вуса, усміхнувся злостиво та зронив:

      – Панібрате, а до німецького імператора ви часом не писали?

      – Ні! – здивувався пан Заглоба.

      – Шкода! – зітхнув воєвода. – Бо то була б розмова рівного з рівним.

      Полковники вибухнули гучним реготом, а пан Заглоба відразу ж дотумкав, що якби б пан воєвода хотів бути косою, то в ньому потрапив на камінь.

      – Ясновельможний пане! – сказав він. – До електора можу писати, бо він шляхтич, як і я, і не так давно віддавав голос за Яна-Казимира.

      – Це ви добре сказали! – підтримав воєвода вітебський.

      – Але з таким магнатом, як імператор, я не листуюсь, – провадив далі пан Заглоба, – щоб не сталося, як у тому прислів’ї, яке я в Литві чув.

      – Що ж це за прислів’я?

      – «Якась голова кепська – мусить бути з Вітебськa»! – зронив незворушно пан Заглоба.

      Почувши це, полковники злякалися, але воєвода вітебський відкинувся назад й аж узялася в боки від сміху.

      – Але ж мене відбрив!.. Хай йому грець!.. Якщо захочу бороду зголити, то язика у вас позичу!

      Бенкет затягнувся допізна, аж до ночі. Припинило його лише прибуття кількох шляхтичів з-під Тикоцинa, котрі привезли звістку, що бачили вже роз’їзди Радзивілла біля цього СКАЧАТЬ