Світ, повний демонів. Наука як свічка у пітьмі. Карл Саган

Чтение книги онлайн.

СКАЧАТЬ рівняння, підставляючи приблизні числа. Якщо відповідь не схожа на те, чого ти чекав – ідеш іншим шляхом. Це відсікає різну маячню, мов гострий ніж.

      Крім того, мені пощастило вчитися в Чиказькому університеті за гуманітарною програмою, задуманою Робертом Гатчинсом,[2] – наука в цій програмі вважалася важливим елементом багатого калейдоскопу людського знання. Вважалося, що майбутні фізики не можуть не знати Платона, Арістотеля, Шекспіра, Гібона, Маліновського, Фрейда та інших. У вступі до астрономії систему Птолемея, в якій Сонце обертається навколо Землі, викладали настільки переконливо, що деякі студенти мало не зрікалися Коперника. У програмі Гатчинса викладачів цінували не за наукові досягнення, як в американських університетах нині, а за здатність навчити й надихнути молоде покоління.

      У цій п’янкій атмосфері мені вдалося заповнити чимало прогалин у своїй освіті. Прояснилося багато загадкових речей, не тільки наукових. Я на власні очі бачив, яку радість дарує людині розгадка ще однієї таємниці природи.

      Я завжди відчував велику вдячність до своїх учителів 1950-х років і хотів, щоб вони це знали. Утім, озираючись на минуле, я розумію, що найважливіших речей навчився не від шкільних учителів, і навіть не від університетських професорів, а від дуже далеких від світу науки батьків, того пам’ятного 1939 року.

      Розділ 1

      Найцінніша річ

      Супроти реальності вся наша наука примітивна і дитяча, але це найцінніше, що в нас є.

Альберт Ейнштейн (1879–1955)

      Водій зустрів мене в аеропорту з табличкою, на якій було написано моє ім’я. Я прилетів на конференцію науковців і тележурналістів, присвячену сумним перспективам популяризації науки на комерційних телеканалах. Оргкомітет люб’язно прислав по мене авто.

      – Можна вас про щось запитати? – звернувся він до мене, поки ми чекали багаж.

      – Так, звісно.

      – Важко бути однофамільцем того відомого ученого?

      Я не відразу зрозумів, про що він. Жартує? Нарешті до мене дійшло.

      – Я і є той учений, – відповідаю.

      Він затнувся, а тоді усміхнувся:

      – Вибачте. Мене постійно переслідує ця проблема, от я й подумав, що вас теж. Мене звуть Вільям Баклі, – сказав водій, простягаючи руку.

      (Насправді його звали інакше, ім’я я змінив, але цей чоловік виявився однофамільцем відомого тележурналіста, любителя посперечатися. Напевно, його не раз через це піддражнювали.)

      Ми сіли в машину – дорога була неблизька, – ритмічно зарухалися двірники. Водій сказав, що йому приємно опинитися в компанії «того самого вченого», бо в нього, мовляв, є багато питань про науку. Можна спитати? Звісно, можна.

      Почалася розмова. Проте, як з’ясувалося, не про науку. Водій хотів поговорити про заморожених інопланетян, яких уряд ховає на військовій СКАЧАТЬ