Орлеанська діва. Вольтер

Чтение книги онлайн.

      «О доле! – здивувався францисканець, —

      Та як же міг сюди потрапить він,

      Фундатор церкви, Господа обранець?

      Богів фальшивих зруйнувавши храм,

      Він з ними в пеклі опинився сам!»

      А Костянтин одповідає щиро:

      «Хоча поганську розметав я віру,

      Хоч на руїнах давніх вівтарів

      Я богу правди ладан воску рив,

      Та речі ці, високі й урочисті,

      Для власної робилися користі.

      Церкви священні мав я за щаблі

      До кесарського трону на землі.

      Розкоші, втіхи, гордість, любослав’я —

      Ось божества, которим слугував я,

      А злото християн і їхня кров —

      То шлях, яким я до фортуни йшов.

      Лукавством і злобою оповитий,

      Свого я тестя зважився убити.

      Розпутним палом виповнений вщерть,

      Залитий кров’ю, лютий та безсилий,

      Я жінку й сина засудив на смерть,

      Од ревнощів та од жаги сп’янілий.

      Тож досить, Грібурдоне, є причин,

      Щоб катувався в пеклі Костянтин».

      Святий отець дивується дедалі:

      У вічнім царстві муки та печалі

      Куди лиш глянь – то славний казнодій,

      То мудрий доктор, то прелат товстий,

      Ченці з Мадрида і чернички з Рима,

      Сповідачі вельмож, монархів, дам,

      Що перед пеклом рай спізнали там

      Із дочками духовними своїми.

      Цураючися всіх отих прояв,

      У чорно-білім одязі стояв

      Монах із шевелюрою, як миска, —

      I посміхнувсь лукаво син Франциска:[80]

      «Цей бовдур богомільний і тупий⁶

      Одягся, бачу, в якобінський стрій…»

      «Гей! – крикнув він. – Скажи, хто ти такий?»

      А тінь йому: «Печаль моя велика!

      Дитя! Святого бачиш Домініка!»⁷