Жарінь. Зупинись, подорожній!. Роман Іваничук

Чтение книги онлайн.

СКАЧАТЬ краще їдьте додому, поки не пізно. Хто знає, що там діється? Щиро вам раджу, бо я для своїх людей…

      «Так! – стрепенувся Шинкарук. – Так. «Одного поля ягоди». І щоб не залишити ні однієї, Віру тут взяли, сім’ю, напевно, вивезли, а він залишився один. Один!»

      Кинувся до дверей, вибіг у коридор. Слівінська втримала його за руку.

      – Пане Шинкарук… Хоч то влада має змінитися, але ви заплатіть мені ще таки карбованцями.

      Шинкарук витяг з кишені кілька папірців і, не дивлячись на грушувате обличчя Слівінської, побіг сходами вниз.

      …Розмовляв з людьми, кожний день приносив усе свіжі новини: німців відтиснули, німці йдуть і палять села, червоні війська вже за Збручем.

      Якось байдуже було до всього. Ба ні, не байдуже. В проблисках тверезого мислення він розумів, що в своєму горі став егоїстом, що все на цьому світі вимірює лише благополуччям своєї сім’ї. «Думаєте, як Пушкар, тільки про себе». Так казав Опришко, і він мав рацію. Шинкарук картав себе, називав негідником і все-таки вище свого горя стати не міг. Ці тверезі думки були наче не його власні, а нав’язані звідкись зовні, як ота стара австрійська пісенька, що зовсім недоречно вривалася в свідомість і глузувала його батьківського горя:

      Гонвед-банда і музика!

      Чого ж тобі, брате, ще?

      «Геть, геть! Що мені до всього світу, в мене ж дочки нема, мене скривдили, знищили, то хай будуть вони прокляті!»

      «Але ж, крім тебе, живе великий світ, океан людських доль! І твоя печаль чи радість – це лише крапля, а не зміст людського життя. Треба стати вище й глянути: може, твоє горе не збігається з людським? Яке ти маєш право проклинати те, чого не проклинає народ? А коли б у тебе була зараз сила виклясти для себе одного щастя – ти став би злочинцем. Адже чекаєш окупантів! Собі – мізерне добро, а лихо мільйонам? Стань вище, як ти смієш оцінювати життя людей своїм горем?»

      «Дитини в мене немає… Ви розумієте? Вірочки моєї… О Господи, та невже це правда?»

      Третю добу йде Шинкарук пішки. Обличчя заросле, очі спалені спекою і слізьми. Одяг просяк пилюкою, волосся злиплося у ковтуни, а сам він подібний до жебрака.

      Остання подорожня ніч застала його недалеко від Коломиї. До Шинкарука довго приглядалася господиня, переморгнулася з чоловіком.

      – Не бійтеся, гроші в мене є…

      – Та ми не про гроші, – знизав плечима господар. – Різні люди тепер бродять.

      – Я не з далеких. Загайпілля, може, чули?

      Йому дали вечеряти, постелили на лавиці біля вікна. Прокинувся, коли сонце вже добре підбилося. З пасовиська втекла від ґедзів корова і мукнула під вікном, наставляючи до хати морду. Знайомий запах коров’ячого дихання обдав Шинкарука і до болю відчутно нагадав йому про рідний кут. Сьогодні буде вдома. Але як там, що?

      Він одягся, подав господареві червінця. Той відхилив його руку, гірко посміхнувшись.

      Зрозумів: уже нема тут радянської влади; забулося СКАЧАТЬ