Тополина заметіль: зібрання новел та оповідань 1954–1975 років. Роман Іваничук

Чтение книги онлайн.

СКАЧАТЬ зблід. Він забув про те, що вчора пив у шинку і що говорив йому Микола. Це все було сном, марною втіхою п’яного, а нині життя показує всю свою жорстокість: сьогодні прийшла поліція, сьогодні мститься Повзонюк, а завтра – тюрма. А діти голі остануться під зиму, голодні, без опіки. Він хотів упасти на коліна й просити пощади або кинутись на поліцая і задушити його, хотів накласти на себе руки, щоб не мучитися.

      Але нічого не зробив. Поліцай надів йому на руки ланцюжки, замкнув на них ключиком маленький замочок.

      – Язда! – крикнув поліцай.

      У дверях Яким стрінувся з Пилипом Повзонюком.

      З-під навислих брів єхидно сміялися його очі.

      Яким плюнув йому в лице. Поліцай ударив Якима прикладом у спину.

* * *

      На протилежному березі ріки, біля переправи – якісь два вершники і бричка. Поліцаєві Гартику легко було пізнати уланську форму. Рогатівки зсунулись на потилицю, один втирає піт з чола. Другий кричить, щоб швидше подавали пором.

      – Куди панове так спішать? – спитав Гартик, коли пором причалив до берега.

      – А пан комендант куди спішить? – молодий улан глянув на арештованого й цинічно засміявся: – Боюсь, що ви поміняєтесь ролями в повітовій тюрмі.

      – Не розумію пана…

      – В повіті – більшовики!

      – Цо пан муві?!

      – Як Бога кохам!

      Поліцай зблід, у нього затрусилися руки, він не міг витиснути слова з горла.

      – Що робити? – прошепотів безпомічно Гартик і благально дивився на військових.

      – У Румунію з нами, пане комендант, у Румунію. Там нас жде вже «непереможний» Ридз і пан Мосціцький.

      Гартик не роздумував довго. Скочив у бричку, і курява з-під копит та коліс піднеслась слідом за ними.

      – На всі чотири вітри! – зареготав Яким, стиснув кулаки, сіпнув руками, і ланцюжки впали в придорожну пилюку.

* * *

      Оре Яким ниву, наспівуючи. Міцно держать руки чепіги плуга, крає леміш пахучу землю скибу за скибою.

      Повзонюк почорнів зі злоби й страху. Довго не показувався в село, а тепер поволі починає смілішати, приязно всміхається до людей, низько кланяється Якимові.

      «Хитруєш, куме!» – думає Яким, але мовчить. Він знає, що скоро прийде час, щоб звести всі рахунки з Повзонюками.

      Вже давно полетіли через вікно школи портрет Пілсудського і кігтистий орел. Юрчик сам кричав їм услід, повторюючи за старшими: «В Румунію, пани, в Румунію!», хоч сам не знав гаразд, що таке Румунія.

      А тепер вчиться.

      Вже не ховає книжок, білим клубочком котиться зі школи і галасує на всю хату, тикаючи пальцем на великі букви в букварі.

      – Тату, тату, дивіться, що ми сьогодні вчили!

      Яким дивиться на незрозумілі йому закарлючки, приглядається і всміхається.

      Юрчик не знає, чому батько такий дивний.

      – Прочитали, тату?

      – Прочитав, сину. Аякже… – і так, ніби сам до себе: – Тут про все написано, Юрчику. Про тебе і про мене, і про нашу земличку. Все тут є, читай, синашу.

      Юрчик читає. А Яким і без СКАЧАТЬ