Темна синя вода. Ручай. Радій Радутний

Чтение книги онлайн.

      «Полска!» – здається, прозвучало від полоняника кілька разів. Біс його зна, що він мав на увазі. Чи то мову, чи територію, чи кордон. «Курва!» – теж почулося. Сподіваюсь, воно не у бік перекладачки нашої полетіло… втім, яка різниця? Гірше, ніж є, його вже не покараєш. Хай лається.

      – Аск його про локальні села! – час від часу уточнював Альберт. Ігор, почухавши потилицю (в результаті чого перемазав кров’ю ще й волосся) пояснював, що Альберт має на увазі села поблизу. Галя чесно перекладала це на шипуче-цокотливі слова… але у відповідь все одно лунало саме лише «ууууу!» та «ааааа!»

      От тому я й мовчав, не дорікав Ігореві за те, що він не скрутив полонянику в’язи. Й собі – за те, що не поцілив бравому жовніру трохи вище. Скажімо, у лоба. Хоча… мабуть, і в цьому випадку він би вже нічого не зміг нам розповісти.

      Звуки почали слабшати, кінець кінцем, Альберт коротко вилаявся – о диво, у тій короткій фразі цілком прозвучали характерно німецькі інтонації! живі, значить, німці… – а потім зробив короткий, майже непомітний рух правицею біля скроні полоняника, й той замовк. Також миттю. Як наче його в ту скроню не вдарили, а кулю вліпили.

      Хоч не хоч, а довелося Альберту позаздрити, бо я так не вмію.

      Я скинув оком на Галю. Та мала вигляд блідий, як смерть, але трималася. Чорний одяг ту блідість підкреслював, тож загалом видовище було непоганим. А от цікаво: це лише в мене після вбивства такий рефлекс, чи хлопці теж зараз на Галю поглядатимуть з хижою посмішкою?

      Ігор поглянув, Альберт або ні, або зробив це настільки швидко, що я й не помітив. А що, з нього станеться. Цікаво, як вдалося досягти такої моторності? Лише тренування й природний еволюційний розвиток тіла? Навряд чи. Або стимулятори, причому тривалої дії, ще там до рота запхані; або ще цікавіше – якісь імпланти. Може, нано, може, ні. Може, в нервову систему, аби імпульси швидше бігали; може, у м’язи, аби краще скорочувались, а може, навіть у мозок, аби той прудкіше командував. Або навіть хутчіше продумував ті команди.

      Заздрю. Їй-богу, заздрю.

      З іншого боку – хтозна, як та модернізація вплинула на організм та спосіб життя? У техніці завжди так – там додаси, отам покращиш, аж хрясь! – вага зросла, треба дужчий мотор. Підбереш кращий мотор – а йому палива більше треба. Збільшиш баки – крило збільшиться або заброньований обсяг, ну й вага, відповідно, одразу ж підскочить. І, нарешті, якщо вже все так-сяк припасуєш, то раптом виявиться, що ціна машини з початкової-запланованої, й без того кусючої, раптом стала такою, що й подумати страшно, а не те що в серійне виробництво пускати.

      Загризе!

      Або загризуть. Хоч конкуренти, щоб свою машину просунути; хоч ворожі агенти впливу у Верховній Раді, на кшталт того ж Коновалюка (якщо мова про військову техніку) або Колєснікова (якщо мова про швидкісний потяг).

      Хтозна, скільки Альбертового життя вкрали ті нано-модернізації. Хто яскравіше палає, той швидше згорить. Звісно, жевріти сотню СКАЧАТЬ