На Західному фронті без змін. Повернення. Три товариші (збірник). Эрих Мария Ремарк

Чтение книги онлайн.

      Насилу я перемагаюсь і дибаю нагору до передпокою. Гвинтівку ставлю в куток, ранець прилаштовую під стіною, а каску кладу на нього зверху. Треба ще зняти ремінь із усім, що до нього причеплено. І враз розлючено кажу сестрі:

      – Ти даси мені нарешті носовика?

      Вона дістає з шафи хустинку, і я втираю обличчя. Наді мною на стіні висить скляна коробка з барвистими метеликами, що їх я колись наловив.

      Раптом я чую материн голос. Він долинає із спальні.

      – Мама ще не встала? – питаю я в сестри.

      – Вона хвора.

      Я іду до матері, простягаю їй руку та як тільки можу спокійно кажу:

      – Ось і я, мамо.

      Вона тихо лежить у напівтемній кімнаті. Потім боязко питає, і я відчуваю, як її очі пильно мене оглядають:

      – Ти поранений?

      – Ні, мені дали відпустку.

      Мати дуже бліда. Я не зважуюсь увімкнути світло.

      – Ось лежу й плачу, – каже вона, – замість того, щоб радіти.

      – Ти хвора, мамо?

      – Сьогодні я трохи встану, – відповідає вона й звертається до сестри, якій доводиться раз у раз бігати на кухню, щоб не пригоріли картопляники. – Відкрий слоїк із брусничним варенням… Адже ти його любиш? – питає вона в мене.

      – Авжеж, мамо, я хтозна-коли його їв.

      – А ми ніби відчували, що ти приїдеш, – сміється сестра. – Сьогодні в нас твої улюблені картопляники й тепер навіть із брусничним варенням.

      – А сьогодні ж і субота, – кажу я.

      – Сядь біля мене, – просить мати.

      Вона дивиться на мене. Руки в неї бліді, кволі, а проти моїх зовсім тоненькі. Ми перемовляємося лише кількома словами, і я вдячний матері, що вона мене не розпитує. Та й про що мені говорити? З усього, що могло бути, сталося найкраще. Я живий-здоровий і ось сиджу біля неї. А в кухні – моя сестра, готує вечерю, ще й співає.

      – Любий мій хлопчику, – тихо каже мати.

      У нашій родині не були заведені всякі пестощі, бідняки до такого не звикли, бо на їхню долю випадає надто багато праці й турбот. Вони дивляться на це інакше, не повторюють без кінця те, що й без слів зрозуміле. Коли моя мати сказала: «Любий мій хлопчику», то цим вона висловила все, на що іншій довелося б витратити хтозна-скільки слів. Я напевне знаю: крім цього слоїка з брусничним варенням, у моєї матері вже багато місяців не було нічого солодкого, вона зберегла його для мене, так само як і вже трохи черстве печиво, що ним вона тепер мене пригощає. Напевне, випадково десь розжилась і зразу відклала для мене.

      Я сиджу біля її ліжка, а за вікном, навпроти нас, у садку невеличкого ресторанчика виблискують на деревах коричнево-золоті каштани. Я повільно дихаю і кажу сам до себе: «Ти вдома, ти вдома». Проте відчуваю якусь дивну скутість, я ще не можу до всього призвичаїтись. Ось моя мати, ось моя сестра, ось коробка з метеликами, ось піаніно червоного дерева, та сам я ще не зовсім тут. Між нами якась перепона, її ще треба СКАЧАТЬ