Місяць, обмитий дощем (збірник). Володимир Лис

Чтение книги онлайн.

СКАЧАТЬ Час від часу я перечитую «Наполеона» Тарле, тепер уже іншого видання, дев’яностих років. І, здається, чую голос Сергія Маркіяновича: «Пора тобі вже прочитати цю працю. Зрозумієш, що таке справжня історія». Я розумію, тим паче, що цю книгу називають і своєрідним історичним романом, і працею, у якій найбільше історичних відкриттів.

      У «Наполеоні» Тарле – легкий стиль, і водночас це серйозне наукове дослідження. Написане в 1935–1936 роках в умовах сталінського терору, після того, як сам Тарле відбув заслання і йому заборонили для збору матеріалу їхати до Франції. Водночас, якщо відкинути дві-три цитати з Леніна, Маркса й Енгельса про Бонапарта, – це робота людини, яка намагалася вільно дихати й аналізувати навіть у ті страшні роки. Якось я замислився: «А може, цей подарунок мого вчителя теж був із підтекстом?»

      З підтекстом на майбутнє? Подарувати учню-восьмикласнику працю академіка Тарле!

      До речі, у цій роботі Євгеній Тарле, проналізувавши битви й походи Наполеона, як виявилося, інтуїтивно передбачив наявність кількох листів великого полководця, які знайшли вже пізніше, коли в Європі прочитали цю книгу. За це французи подякували учням Тарле. Чи то його колегам, котрі доклали чимало зусиль. Звісно, не для його популяризації. Європейці не знали й знати не могли, як цінуватиме цю книгу сільський вчитель в далекій Україні.

      Подвиги, ордени, перемога

      Пригадую, як під час екскурсії «на природу» десь у класі третьому ми побачили у нашій річці Нережі продовгувату залізяку, що визирала з дна. Відразу хлопчакам захотілося її помацати, вже й в неглибоку воду полізли. На щастя, те побачила вчителька, нагримала, що то ж, напевне, бомба і треба викликати саперів. Це справді була бомба, один зі слідів війни, від якої тоді минуло якихось п’ятнадцять років. Ще жили в селі з десяток інвалідів тої війни і покалічених вже дорослих дядьків, які хлопчаками необачно торкнулися ось такого небезпечного «дарунка». Ще шепотілися про останній бій упівців, «бульбашів», біля наших Згоран 1950 року.

      Потім не раз доводилося писати про війну і тих, хто воював. Треба сказати, що я завжди з повагою ставився до солдатів-окопників, які справді воювали з нацистами, знали ціну війні й перемозі в ній, і весь час конфліктував з хвацькими тиловиками, «бойцами заградотрядов», котрим поприсвоювали наприкінці совєтського періоду нагород, звань та інших регалій. Кілька разів так звані ветерани (саме так звані) подавали на мене в суд за «образу честі й гідності», за «приниження високого звання ветерана», але до суду не доходило, бо вже на попередніх бесідах із суддями я аргументовано доводив свою думку й розбивав демагогію опонентів. Так було з полковником, котрий похвалився якось, що під час Корсунь-Шевченківської битви він пропиячив два тижні в штабі, який мав перевіряти, а потім це заперечував, але знайшлися ветерани, котрі таки посвідчили, що говорив… І ще намагалися судитися за розповідь про розмінування людськими тілами мінних полів довкола Берліна, і безглузду загибель танкістів СКАЧАТЬ