Княгиня і хан. Валентин Чемерис

Чтение книги онлайн.

СКАЧАТЬ і позаду залишаються могильні горбики над полеглими його воїнами. В Умань повернешся – одні радіють, інші, чиї чоловіки не повернулися, голосять і побиваються… А що вдієш?

      Попереду в білій імлі світлячками спалахують вогники. То – Умань. Ще трохи – і воїни, нарешті, передихнуть у теплі й затишку – до наступного походу.

      На дерев’яних стінах, що бовваніють у тій імлі, видніються постаті дозорців. Але чого це вони розмахують смолоскипами, наче в радості? Чи вітають княжу дружину з поверненням?

      За стінами вже видно дахи хат, криті очеретом, комор, то там, то там – церквиці. А он уже здіймається високий княжий терем, критий гонтом.

      Та ось уже й міські ворота – розчинені навстіж. Князя з дружиною запрошують. Навстріч мчать вершники.

      – Князю, захиснику наш! Із радістю тебе вітаємо! Дочка в тебе народилася! Така гарна – вся у матір, у неньку свою ріднесеньку…

      Князь пришпорив біг коня і влетів у місто: було тоді 16 студня 1216 р. І князь уманський Веслав запам’ятав той день – власне, вечір, коли він уперше почув про народження доньки.

      Нарешті, у нього народилася довгоочікувана дитина. Бо довго-довго те дитятко чекали. Княгиня й на богомілля ходила, і на церкви жертвувала, і била поклони перед іконами, благаючи послати дитятко. І ось небеса зглянулися. Потім з’явиться й син-спадкоємець… І княгиня, взявши у няньки сповиту донечку, тулила її до грудей, наспівувала:

      Котку сіренький,

      Котку біленький,

      Котку волохатий,

      Не ходи по хаті!

      Не ходи по хаті,

      Не буди дитяти!

      Дитя буде спати,

      Котик – воркотати.

      Ой на кота-воркота,

      На дитину дрімота,

      А-а, люлі…

      Князь не зайшов до палат, а вбіг – збуджений, захеканий.

      – Ну?… Де вона? Де? Де? – кинувся до княгині Феодулії, жони своєї. – Показуй же мені хутчій дитятко наше!..

      І коли княгиня усміхаючись подала йому сповиток із малям, ухопив його, зазирнув у нього, вигукнув:

      – Ось такою я й уявляв дитятко наше! Донечка наша буде такою ж щасливою, як і ми з тобою, моя люба. Як по-грецькому буде «щаслива»?

      Феодулія була грекинею родом із Візантії, грецька мова – її рідна, але й руську вона вже знала, як рідну.

      – Евпраксія! – вигукнула.

      – Так і назвемо нашу донечку. Назвемо… Євпраксією. Себто – щасливою.

      В Умані, у княжому теремі батька, минули перші шістнадцять літечок Євпраксії. Дівчинка була височенькою, стрункенькою і вельми гарненькою. Навколо голівки вінцем дві заплетені коси. Темно-карі, такі жваві й проникливі оченята, злегка смагляве личко… Сміється так гарно, що послухаєш її – то лише сміхом будеш зачарований. Вже почали до княжої доньки свататись хлопці-молодці, але всі отримували відмову. Мала ще дівонька. Хай ще рік-два підросте. Аж року 1232-го в Умань заїхав рязанський княжич Федір, син тамтешнього великого князя Юрія Інгваровича. І як побачив Євпраксію, так і вигукнув:

      – Моя! СКАЧАТЬ